— До князя підеш? — заверещала княгиня. — А певен, що звідси живий вийдеш? Чи не остання це твоя година?
Скшетуський схрестив на грудях руки і оком не змигнув.
— Я повертаюся з Криму як князівський посол, — мовив він, — і якщо тут проллється хоч крапля моєї крові, через три дні від цього місця не залишиться й попелу, а ви згниєте у лубенських льохах. Чи є на світі сила, що могла б вас урятувати? Не погрожуйте, бо я вас не боюся!
— Ми загинемо, але ти загинеш першим!
— Тоді бий — ось мої груди!
Княжичі на чолі з матір’ю й далі тримали вістря, спрямовані в намісникові груди, але якісь невидимі ланцюги наче скували їм руки. Сопучи і скрегочучи зубами, вони шарпалися в безсилій люті, проте удару ніхто не завдавав. Стримувало їх страшне ім’я Вишневецького.
Намісник був господарем становища.
Безсилий гнів княгині виливався тепер зливою образ:
— Проноза! Дрібнопомісний шляхтич! Злидень! Із князівською кров’ю поріднитися закортіло — так нічого в тебе не вийде! Будь-кому, тільки не тобі, віддамо, і сам князь нам наказати не зможе!
А пан Скшетуський їм:
— Не час мені свій шляхетський родовід розказувати, але гадаю, що ваша князівська світлість легко могла б за ним щит і меч носити. А втім, якщо хлоп був вам до вподоби, то я кращий. Що ж до багатства мого, то воно може з вашим позмагатися, а якщо кажете, що Гелени мені не віддасте, то послухайте: я теж залишу вас у Розлогах і рахунків за опіку не зажадаю.
— Не даруй того, що не твоє.
— Я не дарую, але обіцянку на майбутнє даю і словом рицарським присягаюсь. Тож вибирайте: або князеві звіт про опіку подасте і від Розлогів відступитесь, або ж мені дівчину віддасте, а маєток утримаєте…
Рогатина поволі вислизала із рук княгині й за хвилю гупнула на підлогу.
— Вибирайте, — повторив пан Скшетуський. — Aut pacem, aut bellum![37]
— Яке щастя, — вже трохи лагідніше мовила Курцевичка, — що Богун із соколами поїхав, не захотівши на вашу милость дивитися, бо ще вчора щось запідозрив. Інакше б тут без крові не обійшлося.
— Але ж і я, милостива пані, шаблю не на те ношу, щоб пояс відтягала.
— Та хіба гоже, ваша милость, такому кавалерові, як ти, зайшовши по-доброму в дім, так на людей налітати і дівчину, наче з турецької неволі, натиском брати?
— Гоже, якщо після неволі вона мала бути хлопові продана.
— Такого, ваша милость, ти про Богуна не кажи, бо він хоч і безрідний, але воїн чудовий і лицар славний, а нам змалечку знайомий і в домі як свій. Йому дівчину відняти чи ножем штрикнути — все одно.
— А мені, милостива пані, пора вирушати, тож перепрошую, але ще раз повторюю: вибирайте!
Княгиня звернулася до синів:
— Ну що, синочки, скажете на таке покірне прохання цього кавалера?
Булиги поглядали один на одного, штовхалися ліктями й мовчали.
Нарешті Симеон пробурмотів:
— Звелиш бити, мати, битимемо, звелиш віддати дівку — віддамо.
— Бити — зле і дати — зле.
Потім, звернувшись до Скшетуського, сказала:
— Ти, ваша милость, так нас до стіни припер, що хоч лусни. Богун чоловік скажений і піде на все. Хто нас від його помсти захистить? Сам загине від князя, але спершу нас погубить. Що ж нам діяти?
— Ваш клопіт.
Княгиня якусь мить мовчала.
— Слухай же, милостивий кавалере. Все це мусить у таємниці лишитися. Богуна ми до Переяслава відправимо, а самі з Геленою в Лубни з’їздимо, а ти, ваша милость, упросиш князя, щоб він нам охорону до Розлогів прислав.
У Богуна поблизу півтораста семенів[38], частина з яких у нас на постої. Зараз ти Гелени взяти не можеш, бо він її відіб’є. Інакше й бути не може. Тож їдь, нікому не кажучи й слова, і чекай на нас.
— Щоб ви мене зрадили?
— Якби ж то ми могли! Але сам бачиш, не можемо. Дай слово, що таємниці до часу не розголосиш!
— Даю. А ви дівчину даєте?
— Ми ж не можемо не дати, хоч нам Богуна й жаль…
— Тьху! Милостиві панове, — раптом мовив намісник, звертаючись до княжичів, — четверо вас, як дубів, а одного козака злякалися і зрадою його взяти хочете. Хоч я вам і дякувати маю, та все ж скажу: не пристало це чесній шляхті!
— Ти, ваша милость, у це не втручайся! — закричала княгиня. — Не твій це клопіт. От що нам діяти? Скільки в тебе, ваша милость, жовнірів супроти його півтораста семенів? Чи захистиш нас? Чи захистиш хоч Гелену, котру він силою взяти готовий? Не твоєї милості це діло, їдь же собі в Лубни, а що ми вчинимо, це нам знати, аби лиш ми Гелену привезли.
— Чиніть, як хочете. Одне тільки скажу: якщо тут князівні якась кривда буде — біда вам!