— Не говори так із нами, не доводь нас до відчаю.
— А чи не ви над нею ґвалт учинити хотіли, та й тепер, продаючи її за Розлоги, вам і на думку не спало спитати: а чи до душі їй моя персона?
— От і спитаємо в неї при тобі, — відповіла княгиня, стримуючи гнів, що знову закипав у неї в грудях, бо вона добре відчула зневагу у словах намісника.
Симеон пішов по Гелену і за хвилю повернувся з нею в сіни.
Серед гніву й погроз, що здавалося, й досі звучали в повітрі як відлуння прошумілої бурі, серед цих насуплених брів, лютих поглядів і суворих облич вродливе личко дівчини засяяло, мов сонце після зливи.
— Милостива панно! — понуро звернулася до неї княгиня, показуючи на Скшетуського. — Якщо буде на це твоя воля, то ось твій майбутній чоловік.
Гелена стала бліда, як стіна, з окриком затулила очі руками, а потім несподівано простягла їх до Скшетуського.
— Це правда? — захоплено прошепотіла вона.
Через годину почет посла й загін намісника поволеньки просувалися лісовою дорогою у бік Лубен. Скшетуський із паном Лонгіном Підбип’ятою їхали на чолі, а за ними довгою вервечкою розтяглися посольські підводи. Намісник цілком поринув у роздуми й тугу, як раптом вивели його із цього стану останні слова пісні:
У глибині лісу на вузькій, наїждженій селянами стежці показався Богун. Кінь його увесь був у милі й болоті.
Певно, козак за звичкою своєю пустився у степи й ліси, щоб захмеліти од вітру, зникнути в далині й забутися, і тим, від чого душа боліла, переболіти.
Тепер він саме повертався в Розлоги.
Дивлячись на цю пречудову, воістину рицарську статуру, що лише промайнула і зникла, пан Скшетуський мимоволі подумав і навіть пробурмотів собі під ніс:
— А таки щастя, що він при ній чоловіка розполовинив.
Та враз незрозумілий жаль стиснув серце. Жаль ніби стало йому Богуна, але ще більше пожалів він за тим, що, зв’язаний даним княгині словом, не міг сеї ж миті погнати за ним коня і сказати: «Ми кохаємо одну, а тому одному із нас на світі не жити. Тож добувай, козаче, шаблюку!»
РОЗДІЛ V
рибувши до Лубен, пан Скшетуський князя вдома не застав — той до пана Суфчинського, свого колишнього придворного, на хрестини в Сенчу поїхав. Із ним поїхали княгиня, обидві панни Збаразькі й чимало двірських. У Сенчу негайно сповістили про повернення із Криму намісника й прибуття посла.
Тим часом знайомі й товариші радісно вітали Скшетуського після тривалої розлуки, а особливо пан Володийовський, котрий після їхнього останнього поєдинку став найближчим приятелем нашому намісникові. Кавалер цей відзначався тим, що був постійно закоханий. Переконавшись у нещирості Анусі Борзобогатої, він звернув своє чуле серце до Анелі Ленської, теж панни із кімнати фрейлін, але, коли й та ось місяць тому пошлюбилася з паном Станішевським, Володийовський, щоб утішитися, почав зітхати по старшій княжні Збаразькій, небозі князя Вишневецького.
Проте він і сам розумів, що, замахнувшись так високо, не міг мати бодай найменшої надії, тим паче що й до княжни вже від пана Пшиємського, сина ленчицького воєводи, заслали сватів — пана Бодзинського і пана Лясоту. Тож нещасний пан Володийовський розповів нашому намісникові про свої нові прикрощі, втаємничуючи його в усі придворні справи, що пан Скшетуський слухав краєм вуха, бо розум і серце його були заклопотані іншим.
Якби не цей душевний неспокій, завжди супроводжуваний любов’ю, хоч і взаємною, пан Скшетуський почувався б зовсім щасливим, після довгого від’їзду повернувшись у Лубни, де його оточили доброзичливі обличчя і гамір жовнірського життя, до якого він давно звик. Бо Лубни хоч і були князівським замком-столицею і красою своєю не поступалися перед будь-якою резиденцією «короленят», та все ж різнилися від них тим, що життя тут було суворе, справжнє табірне.
Хто не знав тутешніх звичаїв і порядків, той, приїхавши навіть найспокійнішої пори, міг подумати, що тут готуються до якогось військового походу.
Вояк переважав тут числом придворного, залізо брало гору над золотом, звуки похідних сурм — над гомоном пирів і забав. Усюди панував зразковий лад і незнана ніде більше дисципліна; всюди була сила-силенна рицарства, що належало до різних хоругов: панцирних, драгунських, козацьких, татарських і волоських, у яких служило не лише усе Задніпров’я, а й охочекомонна шляхта з усіх усюд Речі Посполитої. Всі, хто хотів пройти науку у справжній рицарській школі, тяглися до Лубен; тож поруч із русинами тут були і мазури, і литвини, і малополяни, ба навіть пруссаки.