Ось чому поручик, хоч, як вояк, не раз смерть бачив і сам її завдавав, не міг стримати сліз, слухаючи старого, вмирання якого скидалося на погожий захід сонця.
Та ось одного ранку вдарили дзвони у всіх лубенських костьолах і церквах, сповіщаючи про смерть пана Закревського.
Цього ж дня приїхав із Сенчі й князь, а з ним пани Бодзинський і Лясота, весь двір і чимало шляхти у кількох десятках колясок, бо заїзд у пана Суфчинського був просторий.
Князь улаштував розкішний похорон, аби відзначити заслуги небіжчика і показати, як він любить рицарство. Тож у жалобній процесії брали участь усі рейменти, що стояли в Лубнах, на валах палили з гаківниць і рушниць. Кавалерія ішла містом від замку аж до парафіяльного костьолу у бойовому строю, але зі згорнутими стягами; за нею, тримаючи рушниці дулами вниз, ішли піхотні рейменти. Сам князь у жалобному вбранні їхав за труною в позолоченій кареті, запряженій восьмериком білих як молоко коней із вифарбуваними у червоногарячий колір гривами й хвостами і з пучками страусових пір’їн на головах. Попереду карети йшов загін яничар — особиста охорона князя, а позаду на баских конях — пажі, вдягнені по-іспанському; за ними високі придворні слуги, двірські стременні, камердинери, нарешті гайдуки й виїзні лакеї.
Похоронна процесія зупинилася спершу біля дверей костьолу, де ксьондз Яскульський зустрів труну промовою, що починалася словами: «Куди так поспішаєш, милостивий Закревський?» Потім сказали прощальні слова ще кілька осіб із товариства, а з-поміж них і пан Скшетуський, як начальник і приятель небіжчика. Відтак труну занесли в костьол, і тут тільки узяв слово златоуст із златоустів, ксьондз-єзуїт Муховецький, котрий говорив так піднесено й зворушливо, що сам князь просльозився, адже був повелителем із надзвичайно чулим серцем і справжнім батьком жовнірам.
Дисципліни дотримувався залізної, але в щедрості, ласкавому ставленні до людей і турботі, якою він оточував не лише жовнірів, а й їхніх дружин і дітей, із ним ніхто не міг зрівнятися. Страшно й немилосердно ненавидячи бунти, він був істинним добродійником не тільки для шляхти, а й для всіх своїх підданих.
Коли сорок шостого року сарана знищила врожай, він за цілий рік відпустив чиншовикам чинш, підданим же наказав видавати зерно з комор, а після пожежі в Хоролі усіх міщан два місяці годував своїм коштом. Орендарі й підстарости в економіях тремтіли, аби до князівських вух не дійшли чутки про якісь зловживання чи кривди, людові вчинені. Сироти мали таку опіку, що на Задніпрянщині називали їх «княжими дітьми». Дбала про це сама княгиня Гризельда, якій допомагав отець Муховецький.
В усіх князівських землях панували тоді лад, достаток, справедливість, спокій, але й страх теж, бо за найменший непослух не знав князь міри у гніві й покарі — так у натурі його поєднувалися великодушність і суворість. А в ті часи і в тих краях тільки така суворість давала змогу життю і праці людській розростатися й пускати пагони, тільки завдяки їй повставали міста і села, хлібороб брав гору над кривдником, купець спокійно возив свій крам, дзвони мирно скликали вірян на молитву, ворог не смів порушити рубежів, зграї розбійників або гинули на палях, або ставали регулярними вояками, а пустельний край розквітав.
Диким просторам і їхнім диким мешканцям саме така рука й була потрібна, бо з України на Задніпров’я тягся найнеспокійніший люд: ішли поселенці, приваблювані наділами й родючістю землі, збіглі селяни з усіх усюд Речі Посполитої, злочинці, що повтікали з буцегарень, одне слово, як сказав би Лівій: «Pastorum convenarumque plebs transfuga ex suis populis»[45]. Тримати їх у шорах, обернути на спокійних поселенців і прищепити смак до осідлого життя міг тільки такий лев, від рику якого все тремтіло.
Пан Лонгінус Підбип’ята, уперше в житті князя на похороні побачивши, власним очам повірити не міг. Стільки начувшись про його славу, він уявляв князя таким собі велетнем, на голову вищим за стать людську, а князь був радше низьким на зріст і досить сухорлявим. Він був іще молодий, йому йшов лише тридцять шостий, але на обличчі в нього уже закарбувався відбиток ратних трудів. Наскільки в Лубнах жив він як справжній король, настільки під час численних розвідок і походів ділив злигодні простого жовніра — їв чорний хліб і спав на землі, підстеливши повстину. А позаяк більша частина його життя минала у табірних трудах, вони й відбилися у нього на обличчі.