Принаймні обличчя це з першого погляду виказувало в ньому чоловіка надзвичайного. У ньому відчувалася залізна, незламна воля і велич, перед якою всякий мимоволі мусив схилити голову. Видно було, що чоловік цей знає свою силу і величність, і якщо завтра надіти йому на голову корону, він не здивується й не зігнеться під її тягарем. Очі князь мав великі, спокійні, ба навіть приємні, але здавалося, що в них дрімають громи і відчувалося — горе тому, хто їх розбудить. Ніхто не міг витримати спокійного блиску цього погляду, і бачили послів, досвідчених придворних, котрі, з’явившись перед Ієремією, губилися і не могли сказати слова.
І був він на своїй Задніпрянщині справжнім королем. Із канцелярії його виходили привілеї і жалувані грамоти: «Ми, з Божої милості князь і повелитель» і т. Ін. Небагатьох теж і воєвод ясновельможних мав він за рівню собі. Князі, у жилах яких текла кров старовинних могутніх родів, служили в нього маршалками, як свого часу й Геленин батько, Василь Булига-Курцевич, родовід якого, як уже згадувалося, вівся від Коріата, а насправді аж від Рюрика.
Було в князі Ієремії щось, що, попри притаманну йому вроджену ласкавість, тримало людей на відстані. Люблячи жовнірів, він був із ними запанібрата, з ним же фамільярничати ніхто не смів. І все-таки рицарство, якби він наказав йому кинутися кінно у дніпровську прірву, вчинило б це без вагання.
Від матері-волошки успадкував він шкіру таку білу, як білизна розпеченого заліза, що пашить жаром, і чорний, мов крило крука, чуб, який, поголений по всій голові, тільки спереду буйно спадав на чоло і, підстрижений над бровами, до половини його затуляв. Носив він польський убір, але про одяг не дуже дбав і тільки на великі урочистості вбирався у коштовні шати, весь тоді сяючи золотом і камінням.
Пан Лонгін кількома днями пізніше був присутній на такій урочистості, коли князь приймав пана Розвана Урсу. Посольські аудієнції відбувалися завше у так званій блакитній залі, бо на стелі її небозвід укупі із зірками пензлем гданчанина Гелма був намальований. Сидів тоді князь під балдахіном з оксамиту і горностаїв на високому, схожому на трон, стільці, підніжжя якого було оббите позолоченою бляхою. За князем стояв ксьондз Муховецький, секретар, маршалек князь Воронич, пан Богуслав Машкевич, далі пажі й дванадцять драбантів з алебардами, одягнених по-іспанському; зала ж була переповнена розкішно вбраним рицарством.
Пан Розван від імені господаря просив князя впливом своїм та іменем, що наганяє жах, домогтися від хана заборони буджацьким татарам учиняти набіги на Волощину, якій вони щороку страшної шкоди і спустошення завдавали, на що князь відповів чудовою латиною, що буджаки не вельми й самого хана слухали, та все-таки, оскільки у квітні він очікує візиту Чауш-мурзи, ханського посла, то через нього й перекаже ханові про кривду волохам. Пан Скшетуський попередньо вже зробив реляцію про своє послування і подорож, а також про все, що чув про Хмельницького і його втечу на Січ. Князь вирішив перевести кілька полків ближче до Кодака, але особливої ваги цій справі не надав. А раз ніщо, здавалося, не загрожувало спокою і могутності задніпровської держави, у Лубнах почалися урочистості й забави як на честь перебування посла Розвана, так і з нагоди того, що пани Бодзинський і Лясота урочисто попрохали від імені воєводича Пшиємського руки старшої княжни Анни, на прохання якої дістали і від князя, і від княгині Гризельди відповідь прихильну.
Один тільки низькорослий Володийовський потерпав після почутого, а коли Скшетуський спробував підбадьорити його, відповів:
— Тобі добре, бо варто тобі захотіти, й Ануся Борзобогата до тебе прибіжить. Надто вже вона прихильно тебе увесь час згадувала; я подумав спочатку, щоб ревнощі в Биховця excitare[46], але тепер бачу, що вона хотіла його до зашморгу довести і, певно, тільки до тебе одного симпатію має.
— Та до чого тут Ануся! Можеш до неї знову залицятися — non prohibeo[47]. Але про княжну Анну і думати забудь, бо це те саме, що фенікса у гнізді шапкою накрити.
— Знаю, знаю, що вона фенікс, і тому від жалю за нею вмерти мені, мабуть, судилося.
— Нічого, живий будеш і враз знову закохаєшся, але тільки не в княжну Барбару, бо в тебе з-під носа її інший воєводич поцупить.
— Невже серце — козачок, якому наказувати можна? Невже очам заборониш дивитися на таке дивне створіння, як княжна Барбара, личко якої навіть звіра дикого зворушити здатне?
— От тобі й маєш! — вигукнув пан Скшетуський. — Бачу, ти й без моєї допомоги втішишся, але повторюю: повернися до Ану сі, бо з мого боку жодних ускладнень не буде.