Ничипора, який жив над урвищем із двома малолітніми жінками, – щотижня вони обтрушували вошей, мастили гнійники екземи мазюкою, а він після купелі злягався зразу з обома. Носив він на грудях щось подібне до хреста, але заплутане якимись вузлами, хрестився одним пальцем, визнавав і старозавітного Єгову, і Перуна, і Діву Марію, і… Невідомо, що й кого він визнавав. У присутності Ничипора й ще однієї дівки Абба спізнав перше спустошення від злягання. Підібгавши ноги, заховавши молочне тіло під дідівського сюртука, ридма ридав; Ничипір погладив Аббу по голові: «Ех, нехристе, ти і є нехрист». Абба поділився враженням, але воно було зовсім інше, ніж чекав на те його товариш. Із байдужим виразом на обличчі до всього гортав атласи, книжки з креслення, доки не розшифрував до половини якийсь давній рукопис, віднайдений на горищі старого аптекаря. За кілька днів подався до батьків Родика і попрохав, щоб йому викували чи відлили зі срібла котячу голову. Це прохання не те щоб здивувало Родикового батька, навіть навпаки, – той замислився, але, знаючи любов його, Віталія, до механіки, повів на завод, де займав посаду директора; на запитання, де Родик, тільки відмахнувся. І вже коли йшли між сірими рядами верстатів, обидва, вдихаючи із задоволенням випари мастила та розтопленого металу, підійшли до майстра, й батько буркнув, що нема того вдома, кудись повіявся шукати щастя. Майстер на форму тільки гмукнув здивовано: «Гм… Щось подібне у мене є… так, є… але не збагну, хто приносив. Але точно є… з крилом тільки…» – Він покликав підмайстерка. Той невдовзі повернувся з готовою формою, і прохання Віталія задовольнили. З однією відмінністю, що в кота було одне крило. Того ж дня він був прилаштований у відділення креслярів, залишив домівку батька, що пустився берега, й пристав до тітки. Вона мешкала в занедбаному – дві-три хати – хуторі, праворуч від містечка, в домі аж на три поверхи, що поставив її чоловік. У кімнатах поступом світла кольори переливалися то від бузково-холодного, то малиновими віхтями клалися, вихлюпуючись у прочинені двері ванної; він ще хлопчаком полюбляв спостерігати, як вона купається в парі, розтираючи до червоного дебеле тіло підстаркуватої молодиці, – солодко тоді тягло від грудей до паху; він слідкував за нею змалечку, коли вона забирала його на канікули, ще тоді, як подих неминучої старості не прив'ялив її стрункість; проте ніздрі соплило од тітчиного поту, що стікав росою голими стегнами. Це ще відтоді, коли в шаленому нападі ревнощів заколола вилами чоловіка; і це вже, як, відбувши у в'язниці три роки, влаштувалася на працю до занедбаної свиноферми. Проте спальня тітки дихала кришталевою чистотою, що мулько від того й зараз, бо з дитинства він був у тітки мазунчиком: «Ану зніми штанці, чи не затерлася в тебе попка; дай-но я посиплю пудрочкою, а зараз лягай, клізмочку поставлю»; в ту далеку мить печаль побила його, начебто хтось вишмагав, як ото в патронаті гумовим шлангом у темній комірчині; його струсонуло від дотику жіночих рук, а очунявши, з переляком намацав слизоту на своєму хобітку. І зараз він почувався незручно в порцеляново чистих кімнатах, де стіни уквітчані портретами невідомих йому родичів, мов скошена трава, мов отава, мов гербарій. І він, як у дитинстві, бродив кімнатами, марудився серед меблів, притрушених тальком, усе долаючи нездоланне – повернутися до батька. А ночі довгі, гумові на хуторі. Щоб пройтися від ставу до ставу, перетятих гребелькою, ступаєш цілу вічність, мовбито в глей залазиш: і однієї ночі йому наснилася Люська Фішер. Він ходив з того дня на роботу, такий собі хлопчина на побігеньках, лінькувато переносив теки, гросбухи з цеху в цех. Проходячи ряди верстатів, де упрівав низькорослий люд, що по обіді щиро скалозубив, а він мучився цим, проймаючись несправедливістю долі до цього роду людського, і Люська Фішер не виходила з голови. Вона тонка у стані, з широкими стегнами, повні вуста, чорне волосся стягнуте білою стрічкою. Карі очі опущені додолу, а як неждано меланхолійний усміх брався на виду, розтуляючи губи, то Віталія навіть тішили великі зуби. Золото її шкіри, м'яка хода, – пробував віднайти щось од матері, Лідії. Він думав про неї невідступно, серед праці, завалюючи стола кресленнями, новими проектами, прожектами самого директора заводу, Родикового батька; а того тільки косило усміхом людини, котра звалила сама на себе тягар, зазнавши на своєму віку найбільшої поразки – занедбання власного сина; сумним голосом казав: «Усі ви з одного тіста. Ось приїхав голодний і вошивий, як той пес… Чому б дома не сидіти? Все шукає щось… Не пойму я вас, молодих…». Одне ім'я Родика Віталія храпонуло, і він невідомо чому – спробуй розібратися в людській душі – подався до Ничипора. Став перед ним і каже: «Що, старий, робить, я закохався в жидівку…» – «Гм… Яка різниця, всі ми під одним Богом ходимо…» – глипнув на медальйона – кіт з одним крилом: «Знаєш, що то таке?» – «Ні, якось на думку спало. Скажи, може, знаєш?» – «Е-е-е, пущене на вітер скоро бісом ловиться. Прийде час, голубе, то дізнаєшся… Йди, навіть удачі не побажаю, бо як у кого чорт за плечима, так і удача в того. Буває, кривда вибиває правду, а правдою добиваються кривди… А справедливість…» – Ничипір луснув кігтем вошу, розтер кров'янку об сизого засмальцьованого чуба, покошлав бороду, показав на небо: «Там вона, котику. А за ту штуку нічого не скажу, хоч і знаю…»