Змовкли пугачі, посідавши мокрими еліпсами на призьбах домівок, у ряд, одне проти одного. Дощ періщив цілу ніч, а вранці надавила на груди Покрова.
Частина друга
Під прапором двоголового кота
Що таке місто? Голос ревучого моря, жорстоко переламаного у небоскидах рутинного пошуку існування? Що місто – голоси, голоси, голоси, удари трамваїв, електричок, метро, важкий подих коліс, які перетинають сонні артерії? Добродійства, розлиті мільйонами річок, де порок існує лишень у протилежності до добра, від якого мандрує продірявлений люесом, СНІДом, педерастією вічний привид у пошуку щастя, нарокованого любов'ю? Що місто – коли дорога тяжить чужиною загубленої домівки, коли дорога колисає повітря, відкидаючи тихий лускіт, тріск, відрубуючи ударами шаманського бубна, і шурхіт погибелі легко кладеться на рейки, а в голові пухнуть, розлітаються на пір'я кимось надумані, викохані, випещені, видрімані в золоті дитинства срібними джмелями відлуння; і коли ти потрапляєш до Великого Міста, що недавно любить і ненавидить тебе, то з істеричним риданням зрадженої любові, ядухою в грудях, задихаючись на самоті, розумієш – путь твоя безмежна, дорога не закінчилася, наповнює радістю невідомого, доки ти білим або чорним спалахом не полетиш у безодню вічності, і, затуляючи очі в якійсь нічліжці, то бовтає у тобі – засуджує, шкодує за тобою? – місто, що підлещується до тебе, привчаючи до своїх законів, розвіює
срібло твоєї юності або ти сам розпорошуєш його, спонуканий життєвою необхідністю, набуваючи чогось іншого, але цього не протиснеш словом. А земля, де ти вигрівався, катуючись, вернувши неждано туди, у тьмутаракань дитинства, розтрушує здобуте на попіл. Що воно – місто? Це потоки людей, що плекають свою трагедію на ці часи, на ті часи, прийдешність котрих неминуча, як джергава коса смерті, як глевкі хвилі вселенського потопу, завчасно очікуваного, віра в неминучість Пришестя зацитькується, бо веселість натовпу злегка віддає некроманією, викликаючи з усіх загиджених, смердючих шпарин помешкань, парканів легенькі, перештопані простирадла неприкаяних душ, збитих докупи травнем місяцем особливо, – у жменях, похололих до синяви пучках, долонях жужмом зібгані для любок, коханок, коханців букети п'янких конвалій, крижаного бузку; вони самозвано розлазяться біля Пасажу, пірнають під його монолітні сірі стіни, вибудувані ще за часів двох перших диктаторів; Пасажу, цієї неофіційної гордості столиці, – прогірклі тричі перевареною кавою топчуться по комбіжирних кулінарках, дешевих кав'ярнях; їх не меншає – зависають, розчаплюючи чорнороті каріозні діри, висьорбавши рештки колись дійсно цілющого Великого Міста, випромінюючи виразками очей масну радість. За годину віск шкіри проступає фарбою – не чути рипу гладеньких, пробитих німецькою кулею черепів; вже завихрилося слово з чужини, щоб волали «просто», звівши корейські пики до безколірного неба, що харкнуло на цю землю тисячі сект, які блошвою зароїлися, налазять з америк, австралій, італій напучувати, навчати, як простягати руки, як опускати долілиць очі. Там їм затісно, спізнали-бо вже істину, отримавши копняка під гузно, несподівано вивищившись на цій землі врівень сущого, мов ті золотоокі красуні, розпашілі од невідомо де взятого щастя – їхнього дня, року наприкінці століття, де щем кохання довгоногих дівчат, передчасно постарілих, як розведене молоко водою з-під крана, водою, що просмерділа хлоркою; їх би приголубити, пожаліти, а так – сучки сучками. Але цих білозубих, жовтих веж столиць, занедбаних храмів його стопа не забуде ніколи; прихилившись до холодного бруку, він харчить: «Коли я падлюка і пес, то не можу бути у стосунку до інших худобою… Коли люди не цінують, то шанувати повинен хтось інший, але не я…» – Місто ще пронизане гіркотою степу, осінньою Покровою – якраз скорботні жнива наркоманів, спекота ужинком кривого серпа збирає до копиці, хто праведніший? Чи сивобороді діди, вчорашні працівники катівень, котрі зараз порпаються, мов у тельбухах своїх жертв, у сміттєбаках? А ще тобі замало простору, бо якось зміліло високе небо над Містом, – тягне на чужину, в дорогу, в дорогу… тисячі мавпоподібних юрмиськ, рожевощоких, порцеляново білозубих, впевнених і нещасних, викоханих в олові нетривкого статку уїдених звичаїв: цей рік тягнувся сірими вервечками похоронних процесій. Мов так і треба – куці хвости за труною небіжчика зголоднілих, погорблених, зачаклованих радістю перед поглинанням печеного, смаженого людей: на майданах, площах, у закапелках кишма кишіло людом, що зазирали одне одному в писки, як у зад своєї коханки чи коханця. Всеньке те місиво набирало форми, пливло чорними човнами повз лавки м'ясників, ковтаючи слину, спльовуючи біля нововибудуваних маркетів, – як хто вів на розстріл, як хто наготував їм велику, переламану навпіл любов до батьківщини. Це на ту пору з'явилися до лоску і воску зализані, вилизані у довгих чорних пальтах, із відкоченими до гирлуватих стрижених потилиць комірцями чоловічки, і йому пригадалася добра книга Свіфта про велетенських вошей, що прогризали діромахи в тілах злидарів – ось вони! Ось заблимав перший ранок, пророкований свободою; ось вони злазяться, рачкують з америк, італій, дріб'язку островів, де вихлебтане, все знищене, недорікувате; ось вони, сонцем свобод освітлені кримінальники… Вони тут у десять голів вивищуються вежами над людом, що власноруч себе погорбив; ось вони ріжуть клешнями омарів лайноподібну масу, де порок і справедливість в одному цілому виригують, пантачачи під пахвиною пухкенькі течки, ці серпанки трункої свободи. Одні лиш реклами, до часу розквітчані віспинами неонових вогнів. Що ж, таке місто в теперішньому становищі, де все зрівняно – од люмпака до інтелігента, де на якомусь зборищі фригідна поетеска, в марнотній тузі започаткувати феміністичний рух, випіяла: «Ах, Америка! Ах, Америка! Америка-а-а-а… Вона нас поглине…». Проте його до жаху тягнуло додому, а звідти вихаркувало, несло стрімголов у місцини, спустошені чужим духом, де вже вивітрився африканський лиск, у те незмірно ступіле в бездіяльності і безсиллі власного порятунку – місто; місто, якому зачовгані розумаки, відстовбурчивши два пальці, затиснувши цигарку, пророкували: «Етот город із втраченой моралью». Позаяк місто, море людських спалахів, пристрастей, пороків, вибльовуючи, набувало чогось іншого. Й оте, однієї міри, якось стулюється до другого. Проте місту потрібне повітря, повітря, повітря, бо це тільки початок і кінець, – здавалося, півднем несло, шмаруючи, пекучим, від чого коростою повиїдало своїм, чужим, заліпило очі. Благодійно витягуючи слова, вчило: «Ми вас навчимо заробляти і їсти хліб». Але давалися взнаки несподівані тривоги, – чомусь молодим за моду пішло вдягати рябе «гакі». Без усякого. Тривожило все інтелігентствующе, налякане до шлункового нетримання двома окупаціями. Шарлат сходу готовий налитися кров'ю, – пахнуть ковбаси звідти, звідти, начинені попелом; летять у провалля чорнодірих учорашніх педерастів при номенклатурі, поглинаються зі смаком оцту… Ні юрської води, ні миру, ні вогню. Будили їх хлопчаки у гакі, що навіть на мітинги не лазили, – повітря, повітря несло тяжкий шарлатовий схід по країні. П'яні православні попи, різномовні, як папуги на ринках, блошиних ігрищах, благословляли на мир кадилами перетопленого на каніфоль ладану, плекаючи надію, с