«Не жартуй, хлопче, — відказав Іван серйозніше, не того міг сподіватися середульший Шинкарук, й здогадався в цю мить Богдан, що Захарчук, певне, заангажований у підпілля, як і більшість старших гімназистів. — Я зовсім з тим не криюся: про Юлю, відколи її побачив, не перестаю думати, це правда… Але є поважніші справи, Богдане, ти сам швидко все те зрозумієш — прийде й на тебе час, нікуди не дінешся. А поки що потрібна твоя допомога. Поїдемо цієї ж суботи».
Вони залишили ровери в крайнього господаря на Воловому й подалися крутим узвозом, що спинався на першу підгірську гряду, минули розсипаний у перелісках хутір Сакатуру й вийшли на Зруб, звідки починалася Боднарівка, обступлена з одного боку рядочком білих хат на Царині, з другого — Солтисовим та Сталащуковим горбами, а посередині глибочіла бездонна Мочула, з протилежного краю якої пробивався вихід у властиво село, скупчене на березі бурхливої Березівки довкола критої ґонтом церковці й сільського цвинтаря.
Над Мочулою ліворуч доріжки, що прокрадалася поміж густою грабиною до кривобрідських гір, закрилося густим садом обійстя пасічника Федора, а праворуч яснів до неба червоною черепицею учительський будинок з подібною до каплички криницею на просторому подвір’ї, обгородженому штахетним парканом.
Учитель сподівався, що Богдан прийде з Коломиї до вечора, він зрадів, побачивши на подвір’ї сина, однак вельми здивувався, коли уздрів незнайомого юнака, який увійшов слідом за Богданом на обійстя. Був він високий, вродливий, і Юля, що вийшла на поріг разом з Мироном, вся паленіла, впізнавши «серцеїда», який колись заступив їй дорогу на коломийському тракті.
Захарчук представився. Шинкарук запросив хлопців до хати, й поки пані Марія поралася на кухні, вони всі гуртом вели в покою банальну розмову про випадкове знайомство Івана з Юлею, про погоду й весняні повені на Пруті, та врешті Захарчук перепросив дітей і запропонував учителеві поговорити тет–а–тет…
«Випало мені, пане Шинкарук, не легке завдання, а від кого — самі здогадаєтеся: на Закарпатті формується маленька українська держава, яка неодмінно здетонує великий національний зрив. І ми, галичани, не можемо стояти осторонь…»
«А я тут до чого? — знехотя відізвався Шинкарук, відчуваючи, що його політичний нейтралітет спонамірюється порушити цей безвусий юнак. — Я людина старша, і моє поле праці — школа…»
«Саме тому я й прийшов до вас: за довгі роки учителювання ви напевно встигли виховати свідомих українських хлопців, які б погодилися перейти польсько–чеський кордон на злуку з легіоном карпатських січовиків».
«І я мав би їх посилати на смерть? — Учитель окинув Івана холодним поглядом. — Я, кого селяни називають батьком?»
«А хто ж, як не ви? Знаю від Богдана, що воювалисьте в УГА, були поранені у Вовчухах. — Іван не зводив з учителя пильного погляду. — Хіба вас хтось примушував іти добровольцем в усусуси?»
«То були інші часи, мій молодий колего…»
«Час боротьби за незалежну Україну не переривався ні на мить, пане Шинкарук. Від Маківки, Вовчухів, Чорткова і донині… То як маємо тепер чинити — на переправі: пірнати на дно, щоб не витрачати сил, чи гребти далі — до берега?.. Я не прошу, щоб ви ходили селом і агітували добровольців, зроблю це сам. Тільки назвіть мені надійних парубків, до яких я міг би безпечно підійти…»
Учитель зітхнув.
«Можливо, ви розпочали велику справу, — сказав, — проте я… що я скажу батькам, коли вони мене спитають, куди поділися їхні сини?»
«Пане вчителю, ви ж напевне розумієте, що війна між Німеччиною й Польщею — на волоску. Та невже краще, щоб ті хлопці, яких ви так оберігаєте, завтра пішли воювати за Річ Посполиту?»
Довго мовчав Шинкарук, а потім таки назвав кілька прізвищ, у думці себе виправдовуючи: не моя ж то буде вина, якщо вони підуть на Закарпаття…
Іван Захарчук приїжджав до Боднарівки щотижня, заночовував у вчителя, з десяток охочих хлопців знайшов у селі, а Юля розквітала в першому коханні й завмирала від тривоги, що неминуче втратить милого…
У жовтні 1938 року Прага надала Карпатській Україні автономію. З Боднарівки й сусідніх сіл зникли найздольніші парубки, й Іван більше не навідувався до Шинкаруків у гості.
Навесні Закарпаття здобуло незалежність, і тоді Юля отримала від Івана листа з Хуста, датованого 16 березня 1939 року. Він писав, що вирушає з Галицькою бригадою на війну з мадярами. Лист прийшов тоді, коли газети сповістили світ про жахливий погром карпатських січовиків на Червоному полі біля Хуста.