V
Ранок повільно прокрадався в Язвини, мерхле світло нового осіннього дня ліниво проникало крізь почервонілі крони буків, спадало сірими клаптями на опале листя та рудий мох і, пошматоване колючими батогами ожинника, губилося в темних чагарниках, та все ж йому не було стриму — воно протискалося із узлісся поміж сивими стовбурами дерев й досягало самого дна язвинівської яруги. Й тими подовгуватими щілинами просвітів, немов раптова вода крізь шлюзи на ставковій греблі, прорвався із села в ізвори Залуцького лісу пронизливий жіночий лемент, схожий на похоронне голосіння.
Від того крику чи то плачу прокинувся в безтямі Шинкарук, різко відштовхнувся від кінської шиї, аж схарапудився Сивко, й, усвідомивши, що те вже сталося в селі, кинувся бігти в бік узлісся, він квапно спинався вверх по схилу улоговини, чіпляючись руками за кореневища, й Мирон, утямивши, що батько подався туди, де небезпечно, де смерть, прожогом побіг за ним: хлопець умить зрозумів, що вони з матір’ю залишаються в лісовому безлюдді без опіки, і моторошне осамотнення погнало його слідом за вітцем, щоб його зупинити, та щомиті все дужче долав Мирона страх вже не за себе, відчуття власної небезпеки гасло в душі хлопчини, й він знав тепер лише одне: мусить захистити батька, навіть умерти за нього — так само, як гинули малі герої Франца Коковського, і був тепер батько для нього всією Україною…
«Ти куди? — спитав учитель, побачивши біля себе сина, задиханого, спітнілого, а в погляді рішучого й безстрашного; вони вже виходили на узлісся, й крізь просвіти між деревами завиднілися боднарівські сади. — Вертайся мерщій до мами!»
«Я буду з татусем, — твердо відказав Мирон. — Мамуся в безпеці». «Вже вертайся! — люто скрикнув Шинкарук. — Кому я сказав?» «Я буду з татусем», — таким самим незворушним тоном відказав Мирон, і Шинкарук зрозумів, що нема в нього такої сили, щоб спонукати хлопця до послуху; вони вийшли на узлісся й завмерли наслухаючи…
Жіночий лемент долинав з–над Мочули, то наростаючи, то стихаючи, він вряди–годи переривався плаксивим примовлянням і прокльонами, і сплюнув спересердя Шинкарук, збагнувши врешті, що то в Юлининовій хаті відбувається щонедільний ритуал: Федір бив Марусю!
До цієї сімейної церемонії сусіди в Боднарівській Босні давно вже звикли: як тільки минала Федорів сад стара Олена Єзунина, йдучи до церкви, баба Маруся нагадувала дідові його молодечий гріх із сільською лярвою — колись гойною красунею, а нині зморщеною, мов коцюрубок, каргою, й безсилий перед жінчиними ревнощами Федір присмирював кулаками дурну бабу, яка щонеділі нагадувала йому молоді роки; Ілько — Федорів син, а Йосафатів тато — накручував тоді старого грамофона, запускав платівку, що вириплювала із себе польський шлягер «Przyjdzie jeszcze czas», а безумний Юзьо йшов з відрами до вчителевої криниці, відпускав колесо, й коли відро вдарялося об криничне дно, видаючи звук, схожий на благовіст, Юзьо заводив перший кант із літургії «Благословенне царство Отця і Сина», й тоді стихав на Федоровому обійсті лемент: зачувши священний піснеспів, старий миттю припиняв розправу.
«Минулися страхи…» — квасно усміхнувся Шинкарук, взяв сина за плече, й вони спустилися у язвинівську балку, а за якісь годину–дві присоромлений учитель в’їжджав фірою на своє подвір’я.
Із сусідського саду вийшли пасічник Федір і сільський політик вуйко Мироняк й подалися за вчителем до його двору дізнаватися, що чувати у світі, бо в Боднарівці наразі тихо.
«Кажуть, пане вчителю, що десь за день мають прийти сюди большевики чи, як їх називають — совіти, — промовив Федір. — Ви вчений і мали би–сьте знати, що з того вийде…»
«Гірше не буде», — знехотя відказав Шинкарук, а вуйко Мироняк, якого в селі прозивали комуністом, підтакнув бадьоро:
«Ая, ая, най би прийшли — всі рівними станемо!»
«І що, старий йолопе, — визвірився на нього Федір, — ти тоді станеш мудрим, як наш навчитель, а вчитель, вибачайте, пане Шинкарук, на слові, переміниться в такого дурня, як ти?»
«Вічно зуби продаєш, треба чи не треба, — огризнувся вуйко Мироняк. — А я собі гадаю: таж то не зле було б, якби і розумом, і маєтками нарід зрівнявся…»
«Ти ліпше подумай, баглаю, чи за тих совітів хоч раз на день зможеш добре наїстися…» — кинув Федір.
«А–а, це важне питання», — задумався Мироняк.
Учитель розпрягав коня й не оглядався на непрошених гостей, даючи їм зрозуміти, що ліпше було б, якби вони забралися з подвір’я; діди ще трохи постояли та й пішли собі; Юзьо тримався однією рукою за криничне колесо, а другу звів догори, мов для благословення, й затягнув «Господи, помилуй!»; Мирон заглядав крізь розчинену браму на вулицю, чи не видно Йосафата, та не з’являвся товариш, й Мирон, тихо вийшовши з подвір’я, збіг стежкою до гаю.