Ще сподівався: вийде над потічок Наталка, і він їй скаже… таки скаже, бо завтра може бути пізно.
…Шинкарук сидів у кухні за столом і був наче відсутній. Тривога відступилася від нього, залишивши йому відчуття не так сорому, як провини перед людьми: як же він міг покинути село в небезпеці, ганебно втекти в язвинівські пропасті й там пересидіти тривожний час, впродовж якого могло статися… Боже мій, що могло статися?.. Спалене село, мертві односельці, а вчитель живий–живісінький вертається на побоїще й осиротілим боднарівчанам в очі глянути не може; а вони ж його батьком називають, а вони без нього й не мислять себе на світі: ні весілля, ні хрестини, навіть похорони не обходяться без нього — і враз їхній учитель, порадник ще й лікар, залишає громаду, рятуючи себе самого…
Виминав погляд дружини, наче б і перед нею завинив, а вона, відчувши тяжку зажуру чоловіка, підійшла, відняла його долоні від обличчя й спитала:
«Що з тобою?»
«Та нічого, — відказав Шинкарук і додав ніби зовсім недоречне, проте впевнено, так, ніби пані Марія вже відчитала його покаянні думки. — Я ніколи більше не зроблю подібного… Ніколи!»
«Чого не зробиш?»
«Не зроблю», — повторив Шинкарук.
Й надовго обоє замовкли, бо ж пані Марія таки здогадалася, про що йдеться, і аж за якийсь час заговорила, щоб зрушити важку тишу, яка запала в хаті:
«Чи дізнаємося коли–небудь, звідки вчора ті гінці прискакали й такий переполох вчинили?»
«Дізнаємося… Десь у нашому краю сталося велике горе, то й почуємо… А мені, Марійко, чомусь весь час згадуються розповіді покійного Чайковського про Бережани, нібито звідти йдуть до мене сигнали про те ще не знане лихо… якесь нав’язливе передчуття мене діймає. Адже таке, можливо, й сталося: Польща, без сумніву, війну програла — і відступають, втікають непереможні жовніри Ридза–Сміґлого, який нахвалявся не віддати «ані ґузіка» німцям, — через Львів, Бережани, Кам’янець–Подільський, може, в Румунію: здеморалізовані, озлоблені вояки чинять по селах розправи над українцями, адже ми завжди у всьому винні, навіть у програші Речі Посполитої. Може таке бути… Але чому саме довкола Бережан товчуться мої думки?»
Й замовк Шинкарук, більше ні слова не вимовив, а в пам’яті пропливла перервана вночі стрічка розповіді старого письменника.
…У травні 1914 року, перед початком Першої світової війни, прибув зі Львова до Бережан студент–правник Франц Коковський, щоб узяти участь у маївці: Галичина готувалася до національної олімпіади, яка мала відбутися наприкінці липня в Українському городі, що в Стрийському парку, під керівництвом голови «Січі» Кирила Трильовського і президента «Сокола» Івана Боберського.
У бережанське урочище Рай, до старого гетьманського дуба, який вивищився над садами, парками й мисливським палацом графа Потоцького — не так аби українофіла, але, як і староста Альфред Біляк, ліберала — стікалися з Бережан і довколишніх сіл Потуторів, Жукова, Нараєва, Рогачина загони одягнутих у козацькі строї січовиків, вони примаршировували до голови Січового товариства Андрія Чайковського й рапортували йому про своє прибуття й про кількість січовиків; у гурті товариства «Громада» стояли «на позір» Богдан Лепкий, Михайло Яцків, Михайло Рудницький, а товариство «Молода Україна» представив Чайковському Франц Коковський.
Січовики й товариські гурти вишикувалися біля дуба в каре, перед ними став духовий оркестр, і коли тишу протяв перший акорд українського гімну, з цвинтаря, що тягнувся від межі парку до Порохівні, вихопилася в рогатівках і гранатових мундирах банда вшехполяків «Zwiazku strzeleckiego», попереду ступав не хто інший, а гімназійний однокласник Коковського Едвард РидзСміґли, він заволав до озброєної палицями зграї: «Bij chamow!»[1], а тоді Коковський скомандував молодоукраїнцям: «До бою!»; ворожі сторони зближувалися, оркестр не переставав грати «Ще не вмерла» — і вже ось–ось мала пролитися кров, як із мисливського палацу Потоцького вийшов сам, без охорони, староста Альфред Біляк, він став між Коковським і Сміґлим, підвів руку і крикнув: «Іменем закону — зупиніться!», — й не звелась у Ридза рука з костуром, він лише зміряв старосту ненависним поглядом і процідив крізь зуби:
«Не повірю, що пан є поляком!»
«Поляк, негіднику, — то передовсім аристократ, а не збуй!» — відказав Альфред Біляк, він збив рогатівку з голови Ридза й мовив: «Приклади руку “на бачносьць”, або зніми капузу, коли звучить гімн!»