«Не проганяй мене, Анничко», — застогнав Пилип.
«Та я не проганяю й зробити цього не можу: ти в мені, як той реп’ях у кожусі… Хочеш прийти до мене? Прийди… Але аж тоді, як настане на світі те, за що він загинув».
«Коли ж то буде?»
«А буде. Ну йди, Пилипе, йди. Хай тобі Бог за все заплатить — за добро і зло…»
«Тяжка буде моя розплата, чує моє серце», — зітхнув Пилип, сів на воза і виїхав з цвинтаря.
Ганна того вже не бачила. До обіду викопала яму, загорнула тіло Чарноти в простирало й опустила. Довго лежала долілиць біля свіжої могилки, а коли сонце докотилося до обрію, підвелася й подалася на белебень до гаджуг. Стояла й дивилася на палаюче верховіття, а коли сонце зайшло й смереки догоріли, перемінившись у темряві на чорні штурпаки, — тоді пішла Ганна додому, залишивши на цвинтарі свою молодість.
…Пилип з’їжджав з цвинтаря на сільський гостинець, як тільки міг поволі, щоб віз не торохтів, та все одно мусив минати Народний дім, зайнятий стребками, й тому полохливо розглядався по боках, чи не чатує десь на нього напасть — звідки їдеш і куди, — ще й воза з конем можуть відібрати.
Більше, ніж пайдьошників, боявся нарід стребків — чи то вони так ревно вислужувалися перед своїми хлібодавцями, або ж свій сором за зраду притлумлювали нахабністю, грубіянством і жорстокістю, та найбільше потерпали люди, коли стребки після боїв звозили з лісів убитих партизанів, скидали їх напоказ перед сільрадами й зганяли селян, аби розпізнавали своїх синів, мужів, батьків.
У Космачі такого ще не було, але нині–завтра може статися, упряжки стребкам спотребляться, а в Пилипа один віз і кінь один, і що він вдіє на господарці, коли їх реквізують?
Виїхавши на гостинець, Пилип вперіжив коня, щоб мерщій проскочити повз Народний дім; уже минув його, й від серця відлягло, що не напоровся на якогось озброєного запроданця, та ось із–за тильного боку просвітянського будинку прудко вибіг на дорогу чоловік у виверненому наверх вовною кептарі, й зрозумів Пилип, що втрапив у халепу, бо в такому вигляді ходили стребки, нібито вивернені кептарі та кожухи були їхньою формою; незнайомець не мав при собі зброї, і це трохи заспокоїло Пилипа, але тільки на мить: чоловік голосно зареготав, ніби давнього друга зустрів, й спинив коня, схопивши його за капейстру.
Стетерів Пилип, впізнавши Юрка. Був він такий самий зачуханий, як і тоді, коли поночі стояв на подвір’ї ґражди під вікном і вимагав грошей, тільки того разу Юркове обличчя було чорне від злоби й жадоби, тепер же його вибілила зневага до брата, який німо ціпенів зі страху; Юрко помітив переляк на виду в Пилипа, і це утвердило в ньому перевагу над братом, з яким ніколи не міг зрівнятися, він криво посміхнувся, цвиркнув крізь зуби, підійшов до воза й, спершись ліктями на полудрабок,запитав:
«Ти що, не впізнав мене, Пилипе?»
«Та чо’, впізнав… А ти в стребки записався?»
«Хто тобі таке дурне сказав? Що я мав би там робити?»
«Від тебе всього можна чекати… Я таке подумав, бо он скільки років тебе не було в селі, а тільки–но зайшли стребки, то й ти об’явився».
«Вони своє знають, а я своє… Я на кляузах у Буркуті роблю, дараби в’яжу. То далеко, тому й рідко навертаюся до Космача та й не маю тут жодного діла… А нині прийшов у справі. Я вже був у тебе дома: сказала Параска, що ти кудись поїхав, то я вийшов тобі назустріч, щоб не робити галасу на Завоєлах…»
Пилип прошив Юрка підозріливим поглядом.
«Знову? То поночі приходив, у вікно тарабанив, а тепер вже й удень?»
«Не розумію, що верзеш, — глипнув Юрко на брата невинними очима. — Чого б то я мав ночами попід твої вікна нипати?»
«Грошей требував… Не пам’ятаєш — перед празником?»
«Тобі щось приснилося, Пилипе, багатство спати не дає».
«Ось що я тобі скажу, — осмілів Пилип. — З тих долярів у мене не залишилося ні цента — всі на господарку витратив».
«Ге… Якби ти мав Бога в серці, то таки сплатив би мені хоч третину… Але я не по гроші прийшов, у мене інша до тебе справа… А господарка… — Очі Юрка враз налилися пізьмою. — Господарка — то таке: теперішнього часу вона твоя, а завтра може й до мене перейти, всілякі бувають трафунки…»
Пилип стерп, зачувши відверту погрозу, проте вмить очуняв від страху й сіпнув за віжки, Юрко тпрукнув на коня й схопив Пилипа за руку.
«Злазь з воза, — прошипів. — Ну, кому я сказав! Але борзо, борзо, поки хлопці не надійшли. Чи, може, тобі захотілося піти цупасом до Яблунова? Не раджу, звідти ніхто не вертається… Та не тремти, братчику дорогий, — Юрко насилу злагіднював голос, — я тобі зла не зичу. Завтра все одно зженуть сюди всіх коней з возами — на форшпан, і ні одному ґазді не повернуть. А я в тебе лишень позичу, за цим і прийшов: дуже потрібна мені на якийсь час упряжка… А якби й назавше віддав, то що: хіба мені не належиться хоч трохи твого добра?»