Небезпека зависла над Космачем. Знав Василь, що матері й сестри загиблих не завжди зможуть затамувати розпуку й німувати, дивлячись на мертвих синів і братів, а як тільки сплесне десь у натовпі зойк чи бодай схлип, то вже й пропала людина: схоплять її й примусять признатися до вбитого — тоді поведуть до гарнізону, а хату спалять.
Подібне вже не раз діялося в інших селах, нині ж прийшла черга на Космач, й зжурився Василь, що сил у нього мало — всього четверо чоловіків і Ліда, а найдужчий стрілець, кулеметник Микола, який служив ще в рою Андрія й котрому носити важкого «дехтяра» було за дурничку, досі не повернувся зі зв’язку. Час нестримно збігав, й Василь розумів, що чекати дозволу на акцію від командира сотні «Сурма» марно, й марно теж сподіватися на партизанську допомогу. А людей треба рятувати…
Й тоді зродився в голові Василя зухвалий план: він згадав про совєтське вмундирування, яке лежало купою в коморі, вмить наказав хлопцям і Ліді переодягнутися, кожному роздав по гранаті й по запасному дискові до автоматів, й перед полуднем, коли на майдані вже стояв мовчазний натовп, а перед фронтальною стіною Народного дому лежали горілиць трупи партизанів, коли зрозпачена Ганнина сусідка Попадючка, не витримавши горя, припала до вбитого сина й заголосила, а стребки відривали її від мертвого тіла, скручуючи назад руки, — саме цієї миті дорогою, яка збігала з присілка, де стояв обгороджений колючим дротом гарнізон й енкаведисти готувалися там до оборони, вбігло п’ять совєтських вояків, і перший із них, з двома зірочками на погонах, загорлав до отетерілих стребків:
«Прєкратіть, прєкратіть, вихаді строїться на дорогу, бандіти обступают!»
Стребки миттю покинули майдан й згурмилися на дорозі, деякі ще вибігали з будинку Народного дому, допадаючи до гурту, а коли вже на майдані й у приміщенні не залишилося жодного стребка, Василів рій відступив до фоси і впритул розстріляв найманців, тільки два втікали вбік гарнізону, репетуючи:
«Андрусяк, Андрусяк в селі!»
Але і їх скосили кулі.
«Забирайте вбитих партизанів, — заволав Василь до людей, — кладіть на вози й женіть на Лебедин, там ще спокійно й там їх поховайте!»
Жінки кинулися до возів, виводили з ровів схарапуджених коней, ладнали тіла у васаги й умить позникали з гостинця. Василь ще хвилю позирав у той бік, де стояв гарнізон, але жоден солдат не вибіг стребкам на допомогу: певне, зачувши стрілянину, гарнізонці готувалися до оборони, і врешті Андрусяків рій сховався в завоєлівських перелісках.
Пізно ввечері вернувся із зв’язку кулеметник Микола й віддав Василеві два грипси. В одному командир сотні «Сурма» цитував наказ Головного командира УПА Тараса Чупринки:
«Командирам куренів, сотень, чот і роїв! Перемир’я між Заходом і Сходом затягується на довгі роки. Мусимо заходити в глибоке підпілля, поповнювати новими вояками лави УПА не маємо права. Друзі, робіть усе можливе, щоб підняти дух населення. Бийте окупантів як можете, скільки можете і де можете. Нападайте на гарнізони, влаштовуйте засідки, здійснюйте атентати на високих емгебістських командирів! Слава Україні!»
Вдоволена усмішка діткнулася губів Василя, та вмить згасла, коли він розгорнув другий папірець.
«Василеві Андрусякові, — писалося в грипсі, — та Ліді Симотюк негайно з’явитися в штаб округу. Окружний провідник СБ Ворон».
…Ганна на хвильку залюбувалася Лідою, вбраною у військовий мундир, та враз схлипнула й витерла рукавом очі.
«А він лежав, як живий, в таких людей і смерть гідна», — проказала крізь сльози і тут же, ніби спам’ятавшись, що нині немає часу на жалі, стала допитуватись у дітей, що вони їдять, чи не голодують.
— Нам Пилип Гулейчук вділяє харчів, тето Анно; а він таки наш чоловік, хоч і скупендря… Василю, потім ти мені покажеш до вас дорогу, і я буду носити вам обіди, в мене тільки ви зосталися; вважайте, щоб вас не вислідили; та я досвітками… але цікаво, чого хоче від вас Потурай, я геть би осиротіла, якби ви кудись перемістилися, та й люди мають на тебе, Василю, велику надію, всі тільки й шепочуться: «Андрусяк та Андрусяк», і дехто й досі думає, що то Андрій мотлошить стребків; ми це робимо обидва з Андрієм, тето, я — його продовження; і як ти, Лідо, не збоялася в них стріляти? у ворога стріляти не страшно, вуйно Анно; ну досить уже, немає часу на балачки, покличте, тето, мерщій Попадючку; вже йду, вона трохи оклигала від горя, то проведе вас, проведе…