Ворон подав Василеві руку, пригорнув Ліду.
«Прощавайте, діти», — тихо сказав.
Лейтенант Ґоттеґем кивнув головою.
«Прощавайте», — виструнчився Василь.
Якусь мить він стояв, не рухаючись з місця, на його губах заграла гейби іронічна посмішка, він врешті наважився сказати:
«Якщо не загинете в рейді, друже провідник, і з паном лейтенантом щасливо доберетеся в теплі краї, то не забудьте приїхати колись на наш громадський похорон: чей же настане така можливість».
Потурай промовчав, відвівши від Василя погляд.
Василь з Лідою повернулися й пішли не оглядаючись. Минули вартового, а коли вийшли на лісову стежку, зупинилися, припали одне до одного й надовго завмерли.
Потурай з Едвардом дивилися на них, й здалися вони їм однією постаттю.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
XV
Мирон з Йосафатом залишилися на галявині, обмитій бурхливим Рушором; десь він там, у глибокому руслі, густо шумів і шурхотів рінню, ніби прогортав її, щоб заглибитись аж до правічного каменя й мати змогу безпечно протікати попід мостами, не досягнувши їх днищ навіть у найбуйніші повені; ті мости міцно й важко лежали бервенястими настилами, даючи хід дорозі, що, перетинаючи галявину, бігла з Космача на Яблунів; бервена на мостах поросли краями рудим мохом, пропустили крізь шпари між дилинням вутлі пагони вільхи, кропиву та будяччя — мости здавались вічними, і важко було повірити, що ці або ж такі самі кругляки легко злітали колись у повітря, немов болиголовове бадилля, й загачували провалля підірвані танки й панцерники; жодного сліду від смертельної битви не залишилося на овальній галявині, яка, звужуючись клином, вповзала у бір, ставала далі стежкою й закінчувалась, певне, аж під Лебедином.
По ній пішли шукати слідів партизанської молодості ветерани УПА Орест Потурай та Едвард Ґоттеґем, а Мирон і Йосафат посідали на звалений колись вітрами стовбур смереки, який перекривав вузьке русло річки й трухлявів на березі облущеним від кори гіллям. Приятелі вже досить довго чекали на своїх попутників, а ті ніби навіки щезли в гущавинах, і їхніх кроків не було чутно; панував на галявині тільки шум Рушора, який своїм вічним гомоном підсилював усвідомлення короткочасності людського життя.
Та врешті дві постаті завиднілися на високій, освітленій сонцем царині, схожій на живе око погорбленої й заполоненої лісами землі; постаті снувалися по царині — чогось шукали й ніби очікували, що ще хтось на ній з’явиться, потім спустилися в русло річки, яка обкроїла галявину з протилежного боку, й, вибравшись врешті на берег, перетнули її, повсідались поруч з Мироном і Йосафатом, і зітхнув по хвилі генерал:
«Немає й сліду від могили, прийняла ваша земля Піта, як свого рідного сина, й не залишила для мене навіть знаку по ньому…»
Ніхто на це не обмовився й словом, щоб не роз’ятрювати задавненого болю в Пітового побратима, проте туску в Едварда вже не було — тільки пам’ять, як продовження життя загиблого голландця в Карпатських горах.
Мовчки прислухалися до краси, яка так щедро розпаношилася на цьому клаптику землі, й сказав перегодом генерал:
«Чар ваших гір просто–таки неймовірний. Такої барвистої розкоші ніде в світі немає, хіба що на Ганниній писанці. І добре, що Піт тут».
«Але й важко повірити, що те пекло розверзлося саме на цій місцині», — додав Потурай.
«А мені й не пекло запало навіки в пам’ять, — відказав Едвард. — Пекло шаленіло повсюдно, на всій планеті, а перед моїми очима завше стоять, як символ того часу, постаті хлопця й дівчини, злиті в одну, на лісовій стежці в Збанулах… В очікуванні неминучої смерті».
«І два зрослі кістяки біля яблунівської криниці…» — тихо промовив Мирон.
Орест з Едвардом чіпко переглянулися, та промовчали, затаївши в собі моторошну догадку.
Потім довго мовчали. Потурай і Едвард вдруге сьогодні продумували пережите: спершу в розповідях, тепер у німій оцінці розказаного — чи достеменно так було, як їм крізь півстолітню товщу років згадалося, а може, як завжди в старості, молоді роки оповилися нині романтичним флером; напевне, щось уже забуто, а щось додумано, однак для генерала виснувалась з усього його довгого й трудного життя єдина консеквенція, яку він сформулював під час першої розмови в Ганниній домівці — як екстракт багатолітнього досвіду: Господь використав у двобою з нами нашу енергію для перемоги своєї правди!