«Тим паче… І я переконаний: якщо під час Другої світової війни існувала потуга, яка виступила в єдиноборстві із супермогутніми світовими силами, то це була УПА. Той виклик німецькій, а потім совєтській воєнщині викликав незмірний подив серед боязливого європейського світу».
«Так чому ж той світ мовчав, дивлячись на безпрецедентно нерівну війну?» — у голосі Мирона зазвучали обурення і кривда.
«Газети не мовчали, — відказав Потурай. — Про українське ресорджименто писали швейцарські, французькі, голландські та бельгійські газети. А політики? Політики боялися нової війни. Сказав же якось, доволі цинічно, Бернард Шоу: «Ніхто не хоче розпочинати війну через країну, про яку мало хто знає, де вона знаходиться на мапі»…»
«Виходить, ваш рейд не досягнув мети, якщо вам не вдалося окреслити кордонів нашої нації на європейських картах», — зауважив Мирон.
«Ви, пане Шинкарук, максималіст, — з неприхованим роздратуванням відказав Потурай. — Супроти мене… Але ж не були ви максималістом супроти себе під час окупації».
«Можливо, й не був… Але скажіть мені, чия заслуга в тому, що комуністична імперія розвалюється, й Україна незабаром займе свій державний простір: української вільної діаспори чи українських підневільних конформістів?»
«Не діліть, не діліть завчасно шкуру невбитого ведмедя! — спалахнув Потурай. — А чому не скажете: наша спільна заслуга, наша?»
«Вибачте, — здався Мирон. — Певне, в цьому випадку спрацювала в мені кайдашівська ментальність українця… Але й вона теж має відбитися в концепції роману. Я хочу написати правдивий твір: без помпезної героїки і без єреміївських плачів на стінах вавилонських».
Сонце вже котилося на захід, і сказав Йосафат зовсім прозаїчне:
«А чи не пора вже й пообідати?»
Засміялися, повставали, всім уже дошкулював голод. Втім побачили на мосту постать жінки, що сходила стежкою на галявину, й чоловіки впізнали свою господиню. Ганна йшла, здалеку посміхаючись й помахуючи рантуховим вузликом, який тримала в руці.
«А я жду та й жду… Та ви скоро повмираєте з голоду!»
Ганна розстелила на траві скатертину й почала викладати полуденок. Чого тільки не принесла запопадлива господиня: м’ясиво, смажені пструги, бурячки, гриби мариновані, накроєні плястерки будзу, сала й будженини, ще й пугар з горілкою пустила по кругу; товариство завзято споживало дари Божі, і коли вже голод втамувався, мовила Ганна, звертаючись до Потурая:
«Ви ніби з неба мені впали, гостоньки любі…»
«Як сніг на голову», — вставив Йосафат.
«Ой, не говоріть такого, пане професоре. Вас з Мироном ще якось могла сподіватися, але ви, друже Ворон, ну як ви тут опинилися з таких далеких світів та ще в компанії із заграничним генералом?.. І що — ви обидва, як пішли звідси, то вже й не розлучалися?»
«Ого, не розлучалися! — всміхнувся Потурай. — Цілих тридцять літ нічого не чули один про одного, а час пролетів так швидко, ніби в батіг тріснув… Едвард з Траунштайну подався до Лондона, щоб звідти добратися у свою Голландію, й запам’яталися лише мені навіки — його прощальний потиск руки, скупа сльоза на щоці й мовлене по–українськи слово «дякую»… Я ж залишився на всю решту життя у Мюнхені, де до останнього часу займався політикою в українській громаді, а про Едварда, сказати правду, й забув…»
«А я пам’ятав, Оресте, кожне твоє слово, кожен порух обличчя, колір твоїх очей і навіть лисину. Згадуючи наші розмови, я чув тембр твого голосу, а віднайти тебе не міг».
«Вибач мені, Едварде, такий вже я є: завше всього мене поглинають справи — то політичні, то комерційні… Але признайся перед людьми: хто кого знайшов? Я — тебе!.. Кілька років тому прочитав в одній голландській газеті, та в тій же «De Linie», в якій ти вряди–годи друкував свої спогади про УПА… На твої статті не натрапляв ніколи, а ось куце повідомлення на останній сторінці про те, що командир корпусу голландської армії генерал–лейтенант Едвард ван Ґоттеґем подав у відставку і переїхав з Гааги до Амстердама до своїх дітей — якось впало в око. І я не гаючись поїхав до Голландії… Потім ми листувалися, а коли вже на світі степліло, змовилися приїхати сюди. На Рушор!»
«Боже, Боже, які то далекі світи, — похитала головою Ганна, — а вам — за дурничку. Та мені до Пістиня тяжче вибратися, ніж вам з тої Голландії до Космача… Тільки ж втрапили ви на смуток великий…»
Генерал різко повернув до Ганни голову: нав’язлива догадка знову болісно заворушилася в мозку, і він просто з моста, не вдаючись до хитрощів, заговорив:
«Анно… Ми про все вам розповіли, а ви від нас щось затаюєте… Скажіть, чиї то останки, ті зрослі скелети, що їх витягнули з криниці?.. Певне, знаєте, я ж бачив, як ви зривали ґердан… Чому ви це зробили?»