Картавцева розповідала Ганні про все, що діялося в застінках яблунівської тюрми, немовби сповіддю знімала з себе вину за невольну участь у страшному содомі, й дізналася від неї Ганна й про Буркута…
Зі слів майора Моліна зрозумів Болідов, що над ним завис вирок: або він спіймає Буркута, або сам сяде за ґрати й тяжко тоді спокутує за свою втечу з поля бою під Трійцею… Вибору не мав, тож нипав удень і вночі звіриними стежками в підніжжях Магури, Кормитури й Медвежої — десь тут мусив знаходитися бункер Буркута, бо ж усі вже верхи й урочища прочесані й схрони викриті.
Й нарешті він упіймав навідника: в засідку потрапив районовий провідник ОУН Клим, котрий поночі добирався до Буркутового бункера під Кормитурою, де тимчасово замешкав разом з окружним провідником, його дружиною та поетом Марком Боєславом.
Клим розколовся на першому допиті в Ніколашки — й повів відділ карателів на старий зруб, що лиснів на схилі Кормитури. Вхід до бункера був аж надто хитрий у своїй простоті, напевне, біля нього не раз проходили облавники: серед протрухлих пнів на зрубі вивищувався навпіл переломлений вітром стовбур старезної ялиці, половина якого догнивала на землі, а друга зяяла чорним отвором дупла: крізь дупло й продовбаний між корінням отвір партизани спускалися в бункер, не залишаючи після себе ніякого сліду.
Зрадник вистукав по стовбурі пароль, й за хвилину з дупла виглянула голова: був це Марко. Він упав від короткої автоматної черги, а тоді заволав Болідов:
«Вихаді, Буркут, я сохраню тєбє жізнь! Вихаді, сволочь!»
У бункері було тихо, солдати витягали з дупла мертвого Марка, проте не важилися залазити досередини — знав Болідов, що партизани підривають себе гранатами, й вичікував. Нарешті пролунав у глибині один постріл.
…Юлія сказала до Івана: «Зроби, як ми домовлялися», — й Буркут вистрелив їй у груди з маузера. Потім притулив дуло до своєї скроні, та затремтіла рука, й револьвер упав на долівку. Тоді Болідов затрутив Клима в дупло, і той вивів зі схрону Буркута — покірного й німого.
Потім, у Яблунові, Івана катував сам Болідов, примушуючи свого двійника стати до нього на службу: «Ти даже нє прєдставляєш, какіє возможності откроются перед тобой і мной — матьоримі развєдчікамі!» Та в’язень мовчав, не видав стогону навіть на муках — тільки один раз вимовив: «Не ходити нам з тобою по одній землі…»
Буркута звели на ніч у підвал й поставили Клима на варту. Другого дня вранці Болідов наказав Климові привезти в’язня на допит. Той спустився в пивницю й побачив Буркута мертвим. На його потилиці запеклася кров, з–під черепини стирчала крізь злипле волосся голівка цвяха…
«Оце і все, пане Мироне, що я дізналася від свідків, — сказала Ганна й ураз сполошилася, глянувши на зблідле обличчя Шинкарука. — Що з вами?» — спитала.
«Не турбуйтесь, Анно, то… Та жінка, яку Буркут застрелив у схроні, була моєю сестрою…»
«Боже, Боже, — зітхнула Ганна, — та чи знайдеться на нашій землі хоч одна людина, якої б не скривдила червона саранча?.. І що робити, що робити?» — додала примирено.
Сонце вже дійшло до вечірнього пруга, коли сходили з Рунка. Останні промені зіслизли із церковних бань, й хрести на цвинтарі втонули в сутінках. Тільки чотири гаджуги ще дотлівали на белебні, та й ті згасли.
«Ходімо, помолимось на могилі Чарноти», — сказала Ганна.
XVIII
У той самий час, коли на цвинтарі посутеніло, й тільки березовий хрест на могилі Чарноти проступав білизною крізь передвечірню імлу, сонце ще освітлювало кам’янисту голову Ґрегота, що висунулась до неба з шуби вутлих смерек, й пучок променів протиснувся крізь круглий, мов денце бербенички, отвір у стелині печери, впіймавши у світляне кружальце невеликий чорний предмет завбільшки з гусяче яйце — мав він ребровату поверхню й дротяне кільце на головці…
Гулейчук продер очі від сну й довго придивлявся до того предмета, поки не втямив, що то ручна граната, залишена партизанами, а он у ніші ще кілька штук лежить поруч з «дехтярем» та кількома автоматами; ця ж викотилася на середину печери, й щастя мав Юрко, що не наступив на неї вночі — чи ж то довго, щоб вихопилася з гранати чека…
Дивився Юрко на ту заковану в металевий панцир смерть й подумував, що голод колись–таки вижене його на світ Божий, і треба буде десь роздобувати їжу, то для початку йому пригодяться гранати — глушитиме ними рибу в заводі Пістиньки нижче від млина, та на це прийде час хіба що в неділю, коли в млині людей не буде, а втім Юрко голоду не відчував: пропечене алкоголем нутро жадало хіба що похмілля… А там і на мисливство прийде черга, зброя є — і зайця встрелить, а то й кабана, нині така година, що на постріли ніхто не звертатиме уваги, влада, як видно, міняється, а при безвладді й браконьєрові воля.