Їхали через село, ніби в гості вибралися, і якби не солдати на возі, то люди подумали б, що то Гулейчуки за бринзою на полонину їдуть, та вмить село спам’яталося, збагнувши, що трапилось, й на обійстях зчинилася метушня.
«Вивозять, вивозять!» — лунало від двору до двору, люди полишали домівки й розбігалися навсібіч стежками в ліси, та марна була їх тривога, бо ніхто нікого більше не чіпав, і за якийсь час почулося лише несміливе голосіння по сільських кутах, та й воно стихло; наладована фіра проминула церкву й спиналася попри Ганнин белебень на Рунок; Ганна стояла за ворітьми й мовчки дивилася на Пилипове горе, їй хотілося, щоб він хоч би на одну мить глянув у її бік, та Пилип звісив униз голову й нікого й нічого не бачив, а Параска, тримаючи на колінах хлопчика, не подавала ознак життя, нібито відбувався її власний похорон.
Юрко теж мовчав і аж тоді, коли під’їхав до яблунівського НКВД й побачив Ніколашку, який вийшов з приміщення на подвір’я, сказав до Пилипа, щоб якось його втішити:
«Не журися, брате, я господарку догляну, і як колись вернешся, то…»
«Мовчи, юдо, нехай тобі Бог заплатить», — тихо відказав Пилип.
А далі ні він, ні Юрко не могли збагнути, що діється: Ніколашка підійшов до воза, потягнув Юрка за рукав і наказав йому пересісти до Пилипа, а котрогось із солдатів посадив фірманити; Юрко, нічого не розуміючи, впирався: та хіба солдат краще, ніж я, пожене коня?… Він ще тримався за віжки, аж поки Ніколашка не турнув його в груди, й перекинувся Юрко верх ногами з сидіння у васаг, а тоді вчув таке, у що не міг повірити:
«Всєх їх в адін вагон, слишиш, — сказав Картавцев до нового погонича. — А вот дєржі спісок, покажеш єво начальніку ешелона… І за етім проходімцем, — звернувся до солдатів, показуючи на Юрка, — сматрітє в оба, штоби нє сбєжал!»
«Що ви робите?! — вискнув Юрко, намагаючись зіскочити з воза, та солдати затримали його, скрутивши назад руки. — Як же це так? — усе ще лебедів він. — За що мене, та я…»
«А за то, — вискалив Ніколашка зуби, — што разбогатєть задумал. Ну зачєм нам, скажі сам, новий кулак в Космачє вместо ентого? Та ми вас всєх, всєх отправім в места нє столь отдальонниє, понял?»
Мовчав Юрко, а коли віз рушив, вимовив — за все життя всукав він єдину мудру річ:
«То ви хочете з жебраків збудувати багату державу? Кому таке може вдатися?»
Й за возом закурилося…
Юрко відганяв від себе погану згадку, однак вона вперто лізла до голови, й побачив тепер Гулейчук себе самого, ніби збоку: сидить він поруч з Пилипом і Параскою на клунках у теплушці, Пилип дивиться на нього без докору — із співчуттям позирає й шепоче:
«Тримаймося, брате, вкупі, може, разом якось цю біду перебудемо…»
Перебули… Нині Пилип, напевне, порається на зруйнованій господарці, бо час надходить інший, — і знову ґаздою стане.
«А я залишуся, як і був, люмпаком і проживу тут… Добре, що є хоч чим рибу глушити», — думав Юрко, не відводячи очей від реброватої гранати, що валялася на долівці посеред печери.
XIX
У неділю десятки тисяч люду переповнили містечко, і вже не було в ньому ні вулиць, ні провулків, ані гірських схилів довкола, навіть видолини обабіч русла ріки заповнились людьми; море голів погойдувалось на просторі від Стопчатова до Лючі, й тихе шемрання перекочувалося з краю в край, нібито вітер гнав хвилі, відганяючи їх до небозводу, а в центрі людського виру, на подвір’ї біля будинку колишнього НКВД, створилася до неба величезна квадратова яма, на дні якої одна попри одну лежали сімдесят відкритих домовин з людськими костями та черепами й посередині — найширша труна з двома зрослими скелетами; біля ями правили панахиду чотири священики, і коли церковний хор проплакав «Вічную пам’ять», тоді затужив оркестр, нагнітаючи в яблунівську видолину печальну просьбу до Господа:
Й здалося знову Ганні Палійчучці, що весь довколишній світ став одним цвинтарищем, і над усіма вбитими, котрі лежать у яблунівській і неяблунівській землі, ридав цей реквієм, і вірила вона, що прохальний спів тисяч людей ублажить Бога, й він спошле умиротворення стражденним душам мучеників, які віддали своє життя за волю живих.