А сльози самі стікають ритвинами зморшок по Ганниному обличчі — то не вона плаче, то задавнений жаль сам, поза її волею, розчиняється в сльозах під гнітом звуків духового оркестру; Ганна вклякає, схиляється над ямою й опускає в домовину збляклий ґердан; цієї хвилини Едвард Ґоттеґем і Орест Потурай остаточно переконуються, що та пара кістяків — то останки Ганниних дітей, і шепоче генерал до Потурая:
«Це вони тоді стояли на лісовій стежці, злиті в єдину істоту. Це вони…»
Орест промовчує, йому згадуються терпкі Василеві слова: «То хоч колись приїдьте на наш громадський похорон»; на душі в нього стає тоскно від того, що сам зостався живий, а вони — мертві, й не хочеться Потураєві впевнюватись, що це останки Василя й Ліди, — ніби відчуває вину перед ними, хоча ні в чому й не повинен, і відказує Едвардові:
«Чи то доконче нам нині треба дізнаватись правди, хай вони залишаться для нас символом любові, сильнішої за смерть…»
Едвард промовив після довгої мовчанки:
«Вмирати треба на своїй землі, й вони сповнили синівський обов’язок… — Він подумав про приятеля, який не дійшов до батьківщини, й додав: — Я помру дома — за себе й за Піта і заповім своїм дітям, щоб на моєму хресті виписали два імені».
«А я не зможу зажадати від своєї родини, щоб перевезли мій прах в Україну, — промовив скрушно Потурай. — Мої сини інші, їм байдуже… Хіба що сам приїду колись сюди назавше, щоб жертву мого життя прийняла рідна земля… Але як би міг це зробити, навіть не уявляю: все моє і всі мої— там».
Гробарі позакривали деками труни, в яму посипались грудки землі, й люди почали розходитись: завтра прийдуть сюди копачі, щоб висипати могилу.
Сказав Потурай до Ганни:
«Ми вже не підемо до Космача — подамося звідси додому, Анно, і хай вас Бог благословить».
«А я, — додав Едвард, — кланяюся перед вами у пояс цій землі. Колись я виніс з неї науку мужності, а нині несу зі собою в серці красу карпатських гір, килимів і писанок. Нічого кращого на світі немає».
«І я зостануся сама на цвинтарищі, як же мені одній дожити?» — проквилила Ганна.
«Ви залишитесь серед своїх людей, — втішав її Потурай, — і найбільше ваше щастя в тому, що — поруч з рідними могилами, незрадливими свідками вашого життя… А я ніколи не матиму таких свідків й зостанусь, мов те стебло без кореня…»
«Ти скоро матимеш можливість повернутися на батьківщину, — промовив Едвард. — Тиранії вже зламано хребет».
«Проте вона жива, і хтозна, скільки ще часу випускатиме свої пазурі».
«У мерця після клінічної смерті ще якийсь час відростають нігті, але дряпати ними він уже не в силі».
«Ти став оптимістом, Едварде…»
«Так, бо оптимісти, як ти сам завжди твердив, — перемагають».
Потурай обняв Ганну, генерал кивнув по–офіцерськи головою, обидва подали руки Миронові та Йосафатові.
«Ще приїдете колись?» — спитав Мирон Потурая.
«Не знаю… — зблудив очима Орест. — Це надто складна проблема. А втім, українці потрібні Україні всюди».
Й подалися обидва на автобусну станцію, а Ганна ще з крихтою надії, що Мирон і Йосафат не покинуть її таки цієї миті, дивилася то на одного, то на другого й поникла, зовсім поникла, коли сказав Мирон:
«Ми вас залишимо тут, наша добра господине… Нам спішно: хочемо ще сьогодні вийти на Ґрегіт, ну і до автобуса треба встигнути».
«Та й що робити?» — тільки й вимовила Ганна.
Й пішли вірні приятелі тією самою дорогою, котрою добрих сорок років тому добиралися з Космача на коломийський тракт, щоб вихопитися із сповнених тривогами гір, — йшли нині у зворотному напрямку, допадаючи до того місця, де колись запізналися з привидом смерті та явою найвищої любові.
Легко обом стало, коли залишилися удвох: розвузловатилася скованість, спричинена присутністю чужих мужів, з якими треба було порозуміватися, — були ж бо вони інші. У їхній поведінці, мові, способі мислення й навіть у спогадах про пережите вчувався чужинецький дух: Мирон і Йосафат не знали того світу, з якого вони прийшли, а був він інакший, сторонній: згадуючи страдні події на цій землі, Едвард залишався спостерігачем, а не учасником — час давно відмежував його від тієї випадковості, яка настигла багато років тому, й тепер він тільки розчулювався, згадуючи минуле, а Потурай, навчений політики за кордоном, став мимовільним суддею чину людей, які всілякими способами виживали на своїй землі, й був він тепер схожий на маляра, який відчужує на полотні лик найближчої йому людини, не відчуваючи різниці між натурою й образом.