Радість увійшла в його груди — так раптово вдерлася, що мало серце на шматки не розірвалося, а ні з ким нею поділитися — таж так можна й сконати на самоті з утіхи, і в цей мент незмірного щастя почув Пилип лопотіння млинських лоток, й нагадало воно йому людину, яка сказала колись у найтрудніший для нього час: «Прийди до мене, але аж тоді, коли настане те, за що загинув Чарнота». Пилип забіг до хати, одягнувся у святкову вберю й поквапився вниз до села.
Шум лоток почула й Ганна: вона стояла біля воріт, споглядаючи сільське свято, й подумала в міжчассі, що те лопотіння слухає й Пилип — так вони довгі роки перемовлялися, й кожен про себе знав про це: та розмова тривала вічно, й розлуки між ними наче й не було, а та розплуга, що її проклав Пилип у молодості із Завоєлів до белебня, ніколи споришем не заростала.
То не здивувалася Ганна, коли побачила, як кладкою понад Пістинькою обережно ступає статечний ґазда в крисані з павою й вицяцькованому кептарі, був то Пилип — бо й чому б не мав він прийти до неї в такий день?.. Ось сходить старий із кладки на берег, прикладає долоню дашком до чола — то сонце визирає з–поза гаджуг і заходячи сліпить червінню очі; врешті пізнає Ганну і чимчикує стежкою на белебень, аж чутно, як важко дихає; Ганна поправляє шальову хустку на голові, дотикається пальцями до коралів, розправляє разок талярів під шиєю, а Пилип уже стоїть перед хвірткою, і впускає його Ганна на подвір’я, запитуючи лукаво:
«З чим Бог прислав, Пилипку?»
«Прийшов–єм до тебе, Анно, і вже ніколи не піду звідси…»
«Та хіба я проганяю?.. Не можна проганяти в такий день… Але спитаю тебе лише одне: не хотів ти зі мною жити в цих хоромах, а вмерти в моїй постелі таки зважився?»
«Не збираюся вмирати — пожити хочу хоч трохи з тобою, Анно… Та я ніколи з твоєї хати й не виходив — ото лишень що припізнився віднести до отця на заповіди».
«Ну що ж, — посміхнулася молодиця, — заходь, заходь, Пилипку, до хати й розґаздовуйся. Завтра підемо жати на мою нивку, потім на твою, а після тих багацьких жнив виберемося разом до отця. Та й що робити?»
ЕПІЛОГ
Полковник у відставці Молін геть занепав духом, як тільки почали слабнути державні попруги, й до коломийської ратуші вийшли перші маніфестанти з національними прапорами: синьо–жовта повінь затопила вулиці й площі, синьо–жовте полум’я спопелило рештки Молінових надій на рішучі акції більшовицької влади; день у день стояв полковник у глибині кімнати навпроти вікна, що виходило на центральний майдан міста з фігурою вождя пролетаріату посередині, і все ще ждав чуда: ось військо оточить збунтований люд, зусібіч підуть на нього танки — й намотаються кишки повсталих на гусеницях, як це було колись в Угорщині, проте бажане чудо не повторилося, маніфестанти скандували «Геть КГБ, ганьба більшовицьким катам!», і ці погрози стосувалися передовсім Моліна.
Остаточно переможеним він визнав себе тоді, коли впало долі його божище, а члени Братства УПА, в сірих мун–дирах, мазепинках і портупеях, ніби щойно повиходили із лісових таборів партизанського округу «Говерла» — повиймали з–під основи пам’ятника Леніну надгробні плити з єврейського цвинтаря, хрести з могил усусусів і поприставляли їх до мурів напоказ; тоді полковник позривав з кітеля ордени й медалі, отримані за перемоги в боях з упівцями, а головне — за звитяжну космацьку операцію, й почав чекати заслуженої кари.
Щоночі снився йому один і той же сон: нібито валиться висотний дім, а гуркоту не чутно: спочатку відколюються карнизи, обриваються балкони, потім відвалюються стіни, врешті розламується навпіл весь будинок; беззвучний землетрус перемінює його в піраміду з цегли, штукатурки, потрощених балок, й утікають з–під неї не люди, а щури — тих щурів тьма, і всі розбігаються по закамарках, по норах, залазять у каналізаційні люки, гризуться, пищать і врешті зникають; полковник прокидався весь мокрий від поту, наслуховував, чи не чутно кроків на сходах, потім, ховаючись за фіранку, визирав на вулицю — і так кожного дня… Та згодом страх відступив, адже ніхто Моліним не цікавився, і він дивувався: що ж це за така нова держава повстала — гуманна чи то смішна, — що не карає за катування, арешти, вбивства, депортації, — ото лише: вийшов якось, у цивільному одязі, по хліб до крамниці, як заступила йому дорогу стара єврейка і плюнула в обличчя; була то Сальомея — з багатьох жертв Моліна вона єдина вижила в концтаборах й таки помстилася; колишній начальник коломийського НКВД витер обличчя й заспокоївся, зрозумівши, що до поважнішої відповідальності ніхто його притягати не буде.