Лепкий підвівся, він мав вигляд розсердженого пророка й вів далі, зриваючись на дискант:
«Я виголошую цей пасаж невипадково, панове! Нам пощастило жити в епоху Івана Франка, який поєднав у собі вічного революціонера й найтоншого лірика; його постать — то прообраз ідеального суспільства, готового до битви за свободу й облагородженого мистецтвом. Франко — то дзеркало народної душі, яке відбиває справжню сутність майбутнього українця… А поета цькують, зневажають і чужинці, й свої суперпатріоти та клерикали, заганяючи його в суспільні сутерини. Виведімо його з тенет відчуження й покажімо світові нашого Мойсея у всій його величі!»
«Отож пан Богдан зненацька видав усе те, з чим ці три благородні делегати прийшли до мене, — і я, після певних перетрактацій, погодився поїхати до Франка й добитися його згоди на всенародне вшанування. Я це зробив, і він погодився. Ювілей поета став великим святом, до якого прилучилися й демократично налаштовані поляки… У Бережанах, наприклад, у святковій президії в Народному домі сидів повітовий староста Альфред Біляк, і, знаєте, те вшехпольське шельмування Франка несподівано вщухло, начебто польська громада, здолана враз несусвітнім соромом, сама примусила політичних хуліганів зіщезнути з поверхні суспільного життя… Правда, в день святкування Едвард Ридз–Сміґли вивів на центральну вулицю Бережан боївкарів — роз’юшена юрба заповнила ринкову площу й галасувала: «Франко — лотр!», «Біляк — здрайца!», проте швидко здиміла з Ринку, як тільки побачила, скільки люду висипалось на майдан після святкових церемоній.
Я колись розповім вам, пане Шинкарук, ще про одну приключку з тим байстрюком, як назвав Ридза Лепкий… І, знаєте, ніяк не збагну, як так могло трапитися, що цей парвеню став нині правою рукою в старого Пілсудського: здольний стратег взяв собі за ад’ютанта найодіознішу політичну фігуру… А втім, скажи, хто твій приятель…»
…Шинкарук підійшов до воза й прислухався до дихання дружини й сина: вони міцно спали, й тоді відчув учитель, як накочується на нього теплою хвилею дрімота, він притулився до шиї свого улюбленого Сивка, згадки відступили, й подумав тієї хвилини Шинкарук, що нинішня тривога — то нова ланка в неперервному ланцюгу боротьби за волю. Її новітній процес розпочався з пострілу Січинського й зі смерті Адама Коцка… Та коли ці революційні вияви мали українське національне забарвлення, то загибель «Титаніка» стала провістям світової катастрофи, яка невзабарі вибухнула на всій планеті: Перша світова війна стала початком краху старого світу й народженням життя нового. Й змагання за нього триває нині — тож мусить нарешті настати всесвітнє оновлення землі, адже для чогось розчищували світочі людства плац у затхлих авгієвих стайнях імперій, певне, для ще невідомої, проте неминучої новизни, якою стане ява обітованої землі. Й привів нас до краю її обширів український Мойсей — Іван Франко, привів і відійшов у вічність, не побачивши її. А нам, його нащадкам, протягом останніх двадцяти літ маячить перед очима залитий світлом простір нашого Ханаану, до якого ми безнастанно прориваємося. Та чи перейдемо колись його рубіж?
Сивкова грива була шовкова й тепла, вона терпко пахла, й той запах входив у Шинкарука, мов наркоз: учитель притулився головою до кінської шиї й міцно заснув.
IV
Десь після півночі зовсім близько пролунав регіт пугача, немовби сторожкий птах умисно підкрався до воза, щоб роздрухати втікачів й не дати їм запасти в зрадливу безпечність; ця засторога не дійняла Шинкарука, він міцно спав, обнявши коня за шию.
Та схопився Мирон із злежалого сіна і в тривозі наслуховував, чи не чутно інших непевних звуків, які могли долунювати із села, проте швидко заспокоївся, побачивши непорушний силует батька, а теж матір, що міцно спала на возі, він прикрив її старою бараницею, якою в холоди вкривали коня, — і цієї хвилини зовсім не суголосно до тривожного настрою зринула з глибин Миронової пам’яті романтична картина, яка колись збудила в ньому заздрість й бентежне пізнання людської таємниці: його люба сестричка Юлія, кучерява чорноволоса красуня, заховавшись в кінці квітника за кущем бузку, завмерла в обіймах ставного хлопця й нічого на світі не бачила й наймолодшого брата не помічала, а він, отетерівши від цікавості й ревнощів, безсоромно підглядав, як її повні губи, які досі з любов’ю дотикалися лише до його чола, солодко розтулилися і впилися в такі ж розхилені уста чужого хлопця… Мирон довго гріховно придивлявся, та врешті, спам’ятавшись, тихо відступив назад і сховався за ґанком, ковтаючи солоні сльози.