— Сигналь їм бортовими прожекторами: “Вас зрозуміли. Ми також із Землі!”.
Ракета, що переслідувала їх, прийняла сигнал і одразу ж замиготіла у відповідь. Кіба перекладала: “Нірфе, Рен, збавте швидкість! Збавте швидкість! Не бійтеся нас!”.
— Вони знають наші імена! Гальмуй, Нірфе, гальмуй! Це друзі.
Тільки-но він увійшов всередину корабля, одразу зникли всі сумніви. Це був свій, земний! Справжня земна людина, одна з тих, яких Нірф і Рен не бачили понад шістдесят років. Ще як слід не розгледівши космонавта,
Нірф і Рен кинулись до нього. Вони всміхалися, перебиваючи одне одного, щось питали, тут же закидали запитаннями й, не дочекавшись відповіді, ставили нові. Радість переповнила всіх.
Першою отямилась Рен. Вона раптом відчула себе господинею, до якої в дім зайшов дорогий гість.
— Скидайте скафандри! Сьогодні в нас буде святковий обід. Нірфе, приймай гостей, але без мене ні про що не розпитуй. Я зараз!
Вона спритно вискочила із свого скафандра і швидко подалася в оранжерею.
Космонавт скинув жорсткий скафандр і пригладив рукою русявого скуйовдженого чуба.
— Мене звати Іваном Коршуновим. Я командир космічного корабля, посланого по вас із Землі.
— Іван! — із задоволенням повторив Нірф, вдивляючись у відкрите лице космонавта. — Іван! А де ж решта членів вашого екіпажу?
— Внизу, на планеті! Вони буквально нарозхват. Всі хочуть їх побачити. Доводиться багато їздити.
— Хіба планета не мертва? — дивом здивувався Нірф.
— Хто це вам сказав?
— Тут має бути смертельний рівень радіації.
— Ні. Вони ще не знайомі з ядерною енергією.
— Але в мене збереглися всі проби. Останні кілька місяців від Гамми йшов потужний потік радіації. А ви хіба його не зафіксували?
— Ні… Стривайте-но! — Коршунов засміявся. — Ну, звичайно ж! Усе ясно. Ви ловили радіоактивні частинки не з Гамми, а з нашого корабля!
— Що?!
— Останнім часом ви летіли услід за нами. Атомні двигуни нашого корабля були увімкнуті. Ми почали тоді гальмування. Напевне, ви ловили відходи нашого “пального”. Ми можемо порівняти режими роботи наших двигунів і криву росту спійманих вами часток. Я певен, що вони збіжаться…
— Нірфе! Мені ж теж цікаво! — долинув з оранжереї голос Рен. — Ходіть сюди!
Нірф з Коршуновим пішли на її голос. Вона встигла надягти біле святкове плаття й накрити на стіл. Просто над їхніми головами з гілок звисали соковиті плоди.
— Як у раю! — всміхнувся Коршунов. — Даруйте мені! — крикнув він і вибіг з оранжереї. — Я зовсім забув на радощах передати подарунок, — сказав він, з’являючись знову з великим пластмасовим циліндром у руках. — Це члени нашого екіпажу зібрали вам квіти з усіх континентів Гамми.
Він розкрив циліндр, вийняв великий барвистий букет і простяг його Рен. Вона засміялась.
— Поглянь, Нірфе, це найкращий букет у нашому житті!
Коршунов дивився на щасливих Рен з Нірфом і усміхався.
— Я ще не сказав вам найголовнішого. Ми послані сюди, щоб допомогти вам повернутися на Землю. Адже ваш корабель не в змозі здолати зворотної путі. Тут пального для нього нема.
— Але яким же чином це вдасться? Коршунов знизав плечима.
— З моменту вашого відльоту з Землі минуло близько трьохсот років. Створено досконаліші кораблі. Люди пам’ятають про ваш відважний і ризикований рейс. І нас послали, так би мовити, на обгін часу. Ви полетите на нашому кораблі. Ми летіли сюди усього дев’ять років. Отож мушу ще сказати, що ваш метод біокарти допоміг встановити зв’язок з багатьма населеними світами. Ми давно перемовляємося із деякими з них і знаємо їхнє точне місцезнаходження, 3 іншими — шукаємо засобів спілкування.
— А як же наш корабель?
— Залишимо на Гаммі як подарунок від мешканців Землі. Люди Гамми хочуть зберегти його навічно.
Я був півроку у відрядженні на півночі в таких місцях, куди листи йдуть дуже довго і новини, які повідомляються в них, стають за час, доки надійдуть, давно минулими, забутими подіями. Ні, я не повідомляв друзям своїх дальніх адрес та й сам не часто писав про себе. Надивившись вдосталь на крижані тороси, на північні сяйва, на курні вулкани і на північних оленів, начинений по саму зав’язку новими враженнями, у пальті з тюленячого хутра, в пижиковій шапці, з моржевим іклом у валізі, я повернувся до Москви.
Мені було про що розповісти своїм московським друзям, більшість з яких веселкові стожари полярних сяйв уявляли лишень з обгорток од морозива. Багато хто з них з повагою дивився на гладеньке з переливами тюленяче хутро мого пальта і жваво цікавився цингою та проблемами освоєння суворого північного краю. Мені це давало втіху. Я відчував себе джеклондонським героєм.
У неділю настала черга зайти до приятеля-астронома Віктора Подилова. Мені відчинила двері його восьмирічна дочка Аллочка.
— Дядьо Володя приїхав! — загукала вона. — Мамо, мамо! Дядьо Володя приїхав!
— Володя! — щиро зраділа Вікторова дружина Віра. — Полярник наш! Куди ж ти запропастився? Заходь, заходь! Будемо разом обідати!
— Віктор удома?
Дивно. Моє запитання чомусь знітило Вікторову жінку. Віра зам’ялася, не знаючи, що відповідати. В розмову втрутилася Аллочка. Із серйозним виглядом вона заявила:
— Наш татко на Марсі.
— Де?
— На Марсі. Планета є така. Далеко, далеко. Татко обіцяв привезти мені звідти марсіянського ведмедика!
— Аллочко! — перепинила її Віра. — Хіба я тобі дозволяла це казати. Йди до себе і грайся!
Віра провела мене в сусідню кімнату і щільно зачинила за собою двері. Ми залишились удвох.
— Як з’їздив? — запитала вона.
— Нічого! — відмахнувся я. В мене зникло усяке бажання розповідати про себе. — Скажи мені правду, де Віктор?
Віра чомусь поглянула на великого годинника, що стояв у кутку кімнати. Він показував без чверті другу.
— Він на Марсі. В експедиції. Недавно щасливо приземлилися. Правильніше примарсіянились.
— Ти серйозно?
— Цілком.
— Але ж про цей запуск немовби нічого не повідомлялось!
— Про такі запуски й не повідомляється…
— Що він там робить?
— Перевіряє гіпотезу професора Лебединського.
— Яку ще гіпотезу?
— 1956 року професор Лебединський висловив нову, оригінальну думку про цю планету. Він вважає, що Марс зовсім не безводна пустеля, як гадали раніш. За його розрахунками, на Марсі має бути досить багато води, тільки у вигляді криги, занесеної пісками марсіянських пустель. Це поклади підгрунтової криги. її товща не однакова. На екваторі — півкілометра, а біля полюсів — близько двох кілометрів. Під товстим шаром криги вода не замерзає. Там, у глибині, схований від очей океан Марса.
— А як же ця гіпотеза пояснює знамениті канали? Адже їх спостерігають у телескопи, отже, вони існують. У кризі рити їх немовби нема нащо…
— Гіпотеза Лебединського пояснює не тільки канали, але й цирки, від яких вони розходяться в усі боки. На його думку, загадкові канали — це всього лишень гігантські тріщини в кризі. Вони могли утворитися, наприклад, під час падіння на поверхню планети великих метеоритів. У тім місці, де впав метеорит, утворюється величезна вирва-цирк, а від неї в усі боки розбігаються тріщини-канали, дуже прямолінійні, якраз такі, якими й повинні бути в кризі, і саме такі, які вони й є насправді…
Вітько, Марс, пісок пустель, гіпотеза професора Лебединського, велетенські товщі криги й марсіянське ведмежатко — водоспад приголомшливих новин упав на мене! Я не міг одразу повірити. Думки плуталися, перескакуючи з одного на інше.
— Як Віктор потрапив туди?
— Він захворів гіпотезою Лебединського Почав опрацьовувати її… Ти ж знаєш Віктора — він трохи одержимий. Якщо якась-от думка засіла у нього в голові, то її неможливо вибити звідти. Я стала помічати, що навіть коли він вечорами сидів зі мною й Аллочкою, в думках він уже не був з нами. Душею він був там, на далекій холодній планеті… Я навіть ревнувала його до цієї його другої, невидимої мені жительки, що її останніми роками я відчувала постійно. Видно, екзальтованим жінкам таких людей, як мій Віктор, на роду написана неспокійна доля…