В стіні відсіку утворився пробій, крізь який ринув великий струмінь води.
— Люк… — коротко пояснив Поляков, тягнучи Берданова вбік. В люкові, з якого лилася вода, з’явилась морда “акули”. Механічна риба влізла у відсік до половини тулуба, спинивши своїм тілом, наче пробкою, доступ води. Паща розтулилася, і з неї вислизнула всередину людина, закутана в прозору плівку.
— Никодимов! — вигукнув Поляков, кидаючись до нього на допомогу.
Механічна “акула” шарпнулася назад, у відсік знову ринула вода, однак лише на секунду. Кругла металева кришка люка закрилась і перепинила доступ воді.
Никодимов був непритомний. Обличчя скривавлене: ударом весла йому здерло шкіру на голові. Берданов і Поляков розірвали непіддатливу плівку і підняли Никодимова на руки, підтримуючи його над водою. Поляков притулив вухо до його грудей і прислухався.
— Живий! Он там, у кутку відсіку, сухий поміст. Віднесемо його туди. Обережніше. Тепер йому треба щось підкласти під голову.
Берданов підібрав мішки-плівки, з яких вони недавно визволились, труснув ними і влаштував для Никодимова щось на зразок м’якої постелі. Потім розірвав сорочку на довгі стьожки, і саморобним бинтом перев’язав рану. Никодимов застогнав.
— На жаль, ми нічим більше не можемо допомогти йому…
Обидва сіли край помосту, намагаючись не турбувати Никодимова. Відсік ракетоплана здавався замкнутим металевим склепом, з якого не було виходу. Берданов подивився на Полякова. Поляков тихо сказав:
— А вихід же звідси мусить бути. Відсіки ракетоплана напевно ж сполучені між собою. Просто треба пошукати як слід. Як ви гадаєте?
— Гадаю, що так. Мене хвилює інше: що робити з Никодимовим? Подивіться на нього. Він усе ще непритомний.
Никодимов знову застогнав. Він дихав широко розкритим, пересохлим ротом.
— Води б йому зараз, — відповів Поляков, — але де її взяти? Марсіяни, можливо, взагалі не п’ють води. Гаразд, — раптом наважився він, — ходімте оглянемо відсік. Не дуже хочеться знову залазити в холодну воду, та що вдієш?..
Вони зійшли з помосту і стали старанно обмацувати стіни.
— Професоре! — покликав Берданов. — Ідіть сюди! Подивіться, що приносять акули-роботи.
Він тримав у руці плівку-мішечок. Всередині тріпотіла велика рибина. Скоро вони знайшли ще декілька мішечків. У них були великі й дрібні рибини, краби, камінці, рачки, черепашки, медузи, проби грунту, уламки палиць, скалки скла, шматки іржавого заліза — одне слово, все, що можна знайти в морі і на його дні.
— По-моєму, акули-роботи збирають усе це для колекції.
— Ми теж експонати колекції, — невесело всміхнувся Берданов. — Можливо, це й на краще. Нас також вивчатимуть, і ми зустрінемось з марсіянами. Значить, звідси має бути вихід!
Ніби у відповідь на його слова з віддаленого кутка відсіка почувся стогін Никодимова. Обернувшись, вони помітили над помостом великий люк у сусідній яскраво освітлений відсік. Пораненого Никодимова вже не було на помості. Люк закрився.
— Марсіяни вкрали його, доки ми з вами роздивлялись риб! — вигукнув Берданов. — Зараз вони розглядають першу людину. Для них-то це навдивовижу. Мабуть, і не допетрають, що його поранено!
Вони кинулись до помосту і стали тарабанити в закритий люк кулаками. Глухий звук ударів тут же завмирав, люк не відкривався.
— Треба берегти сили, — мовив Поляков, присідаючи на поміст. — Важко сказати, що з нами буде далі.
Несподівано у відсіку спалахнуло яскраве світло. Здавалося, що освітилась одразу вся стеля.
Обоє притулились до стіни, пильно стежачи за незвичайними змінами у відсіку. З води з дна відсіку повільно підіймалась металева сітка. Ось вона перехнябилась, дрібно задрижала. Мішечки-плівки з рибами, рачками і пробами грунту сповзли до помосту просто під ноги Берданову і Полякову. З-під помосту висунулось кілька двопалих лап і дуже спритно, допомагаючи одна одній, за хвилину вибрали з сітки всі до єдиного предмети. Короткі пожадливі лапи зникли під помостом так само несподівано, як і з’явились.
Берданов стрепенувся. Він відчув, що двері люка в сусідній відсік, на які він спирався спиною, повільно відчинялись. Він озирнувся. В щілину між люком і стіною пробивалось світло.
— Гляньте-но, — торкнув він за руку Полякова, показуючи на напівпрочинені двері.
Удвох вони навалились на люк. Він повільно беззвучно відкрився. Очманілі від радощів, вони вскочили в сусідній відсік і спинились на порозі. Другий відсік був яскраво освітлений рівномірним голубим світлом. Води у відсіку не було. Стіни були вкриті рівним шаром білої емалі. Вздовж усього відсіку тяглись рядами, майже торкаючись одна одної, білі високі шафи, зачинені з усіх боків. З правого боку кожної з них було видно невелике скляне вічко.
Поляков не стримався, підійшов до першої шафи і зазирнув крізь вічко всередину.
— Еге! Та це препараторна! Дивіться: механізми розчиняють спійманих риб.
Механічні лапи підхоплювали з бункера одну по одній знахідки акул-роботів і через певні проміжки часу клали їх у велику білу кулю. З неї частина знахідок ішла по правому прозорому трубопроводі, а частина — по лівому. Ось лапи вхопили великого краба з мішка-плівки і понесли його в кулю. За кілька секунд краб, підхоплений струменем води, помчав правим трубопроводом до сусідньої шафи.
— Очевидно, це автоматична куля-аналізатор, — висловив припущення Поляков. — Вона сортує знахідки. Думаю, що тут використано систему електронної пам’яті. Вона порівнює знахідку з усім, що було до неї. Непотрібне чи схоже відкидає, а нові екземпляри віддає в колекцію. Добре придумано! А як чітко працює!
В сусідній шафі краба підхопили чергові двопалі руки і швидко помістили в невеликий ящик. Минуло менше хвилини, і з ящика було вийнято акуратний кубик льоду, всередині якого був краб!
— Ого! Вони його живцем заморозили!
— Причому разом з тією водою, в якій його спіймали, — додав Поляков. — Тепер зрозуміло, чому акули-роботи обтягують плівкою свою здобич. Це дозволяє марсіянам вивчати не лише саму тварину, але й середовище, в якому вона жила.
— Така ж доля чекала й на нас… — здригнувся Берданов.
Зазирнувши до сусідньої шафи, професор Поляков був вражений:
— Оце так колекція!
На полицях шафи в суворому порядку були закріплені кубики льоду, всередині яких знаходились заморожені тварини і риби. Тут були і темні краби, й прозорі креветки, і черепашки. Кілька полиць займали кубики льоду з замороженими рибами. Крізь лід просвічували скумбрії, кефалі, морські скати, ставриди, зеленухи, голка-риба, морські коники, хамса та інші мешканці Чорного моря. При потребі ця шафа могла б умістити навіть і гігантську голубу акулу, якби вона водилася в Чорному морі.
— Молодці марсіяни! — вигукнув професор Поляков. — Скоро вони знатимуть про Чорне море не менше, ніж ми. В такому стані експонати можуть зберігатися сотні років. Поляков пройшов до наступної шафи, зазирнув у вічко і тут же відсахнувся. В холодній глибині шафи на сліпучо-білому столі лежало накрите напівпрозорим покривалом непорушне тіло Никодимова. його неприродно випростані руки й відкинута назад голова були нерухомі, ніс загострився, щоки позападали.
Поляков і Берданов ледве встигли роздивитись його, як стіл з тілом здригнувся й повільно опустився вниз, під підлогу. Зачинились білі стулки. Шафа спорожніла.
— Вони заморозили його як експонат!
— Так чому ж вони не заморозили і нас з вами?
— Можливо, їм потрібен всього лише один екземпляр, а може, наша черга просто не підійшла…
Берданов замислився.
— Тоді нам не обіцяє нічого хорошого зустріч з вашими марсіянами. В цьому відсіку холодильних шаф ми просто повмираємо з голоду, а потім вони перетворять нас на крижані мумії.