Хто куди прямує. — той там і опиниться. Це древній закон. Вилікувати ті чи інші вади суспільства може лише монолітна воля більшості його членів. Ми зобов’язані осягнути таку еволюційну монолітність, інакше — навіщо природа подарувала нам розум? Західні футурологи бачать в прийдешньому занепад, деградацію, ядерні конфлікти, загибель цивілізації. Хворобу сучасного антагонізму вони абсолютизують, таким чином заперечуючи спроможність мислячої істоти Землі самооновлюватися і приймати гідні мудрості рішення. Але чому? Адже життя демонструє парадоксальні метаморфози, і те, що сьогодні здається гидким каченям, завтра стає білим лебедем. Тому прогнозисти грядущого соціуму повинні бути завжди оптимально впевнені в життєстійкості еволюційної стріли. Якщо воїн іде на битву з хистким, невпевненим серцем — хіба він може здобути перемогу? Перемога має утвердитися в душі перед боєм. Саме тому алгоритм «Резонансу Еволюції» не допускає навіть одного відсотка можливості катастрофи земної цивілізації в прийдешньому. Я певен, що нас у цьому підтримає абсолютна більшість мислячих істот Землі. А тепер, дорогі друзі, колеги, панове, ми вводимо до дії «Резонанс Еволюції». Навіть творці евристичного пристрою ще не відають, як саме відгукнеться XXІ вік, змодельований нашими сучасниками, чи зуміли ми віднайти еволюційну тотожність? Присутні в цій залі будуть першими свідками прориву в прийдешнє.
Гук дав знак. Завіса розійшлася. Перед присутніми виник примарний фіолетовий куб. І більше нічого. Хвиля подиву, а може, розчарування попливла в залі. Борис Гук разом з доктором Боголо зійшли з підвищення, сіли в перших рядах. Куб запломенів бузковими барвами, в його центрі виникла сліпуча цятка, почала розгортатися багатомірною спіраллю, динамічно пульсуючи в якомусь магічному, пісенному, захоплюючому ритмі. Я відчув, що це не просто світловий ефект, здавалося, що сам простір і час втягуються в ту дивну променисту пульсацію, виводячи присутніх на інший рівень відчуття й світосприймання…
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Пролом шкаралупи
…Йому виділося, що він підходить до глибокої печери. Зустрічні зупиняли, страхаючи тим, що в підземеллі живуть чудиська — Чорні Пантери, котрі пожирають сміливців, які зважаться зазирнути в безодню. Джордано відштовхнув непроханих порадників і наблизився до темного отвору. Звідти долинало погрозливе ричання. В серці прокотився холодок остраху, та Джордано подолав застереження почуттів і заглянув до прірви.
Унизу клубилися тумани. Неможливо було визначити барви задушливих випарів безодні — там звивалося в моторошній глибині щось примарне і тяжке: жахливий фантом буття (а може, небуття?) навіть на відстані стискував груди, не давав дихати, морозив кров у жилах.
У хмарах імли безладно металися, поблискуючи вогняними зіницями, Чорні Пантери і грізно ричали. І дивно — в грудях Джордано прокотилася тепла хвиля жалю й співстраждання. Зовсім не страшними здалися йому полонені в лабіринті істоти, захотілося передати хижакам свій жаль і любов. Простягнувши руки до Чорних Пантер, він проникливо прошепотів:
— Ви прекрасні, браття! Вітаю вас!
Хижаки заричали, забігали ще хутчіше у вихорах туману. Джордано схилився над прірвою і, дивлячись у зіниці чудиськам, схвильовано мовив:
— Чом ви тут, у безодні? Йдіть під сонце, до квітів, до любові й радості. Та й хто сказав, що ви Чорні Пантери? Ви Блакитні Діви, зачакловані мороком — химерним породженням сутінок, незаконним утвором світла й ночі. Йдіть до мене, я відкриваю вам серце своє, сповнене любові. Йдіть сюди, Діви прекрасні…