Страшило аж нетямився від захвату.
— Ось справді чарівний засіб розганяти нудьгу! — вигукнув він і туї-таки забажав побачити Лева.
Його бажання миттю здійснилося. Лев, як видно, після ситого сніданку, лежав у глибокому затишному барлозі серед своїх родичів.
— Диво, диво! — повторював захоплений Страшило і щедро обдарував посланців Стелли найкращими фруктами зі свого саду. Він просив ватажка Мавп висловити його найглибшу подяку пані Стеллі.
Прощаючись, ватажок Летючих Мавп потихеньку сказав Страшилу:
— Пані Стелла наказала попередити вас, щоб ви наглядали за Урфіном Джюсом.
Це було ще в той час, коли Урфін проводив у вигнанні тоскні роки, але фея Стелла володіла хистом передбачення й здогадувалася, що від Джюса можна чекати всіляких прикрих несподіванок.
Страшило занепокоївся, вислухавши попередження доброї феї. Тільки-но Мавпи покинули Смарагдовий острів, володар промовив заклинання і попросив:
— Скринько, скринько, будь любенька, покажи мені Урфіна Джюса!
Страшило тут-таки побачив далеку Західну країну, похмурий Урфінів будинок і поряд його самого, з невдоволеним виглядом похиленого над лопатою на своєму городі. На ґанку сидів ведмідь Тупотун і сварився з дерев'яним блазнем. У цій сцені не було нічого підозрілого, і Страшило перевів скриньку на інше. Попервах його цілими днями годі було одірвати від чарівного телевізора. Згадуючи Стеллин наказ, Страшило час від часу перевіряв, чим зайнятий Урфін. Причин для турбот не знаходилось ніяких. То Урфін полов грядки на городі, то їв смаженого кролика, то гуляв.
— Не розумію, яка небезпека загрожує мені під цього вовкуватого вигнанця, — бурчав Страшило.
Після перших місяців захоплення Страшило розчарувався у чарівній скриньці, він дедалі рідше й рідше вмикав телевізор. Його в цьому сильно підтримувала гава Кагги-Карр.
— Та й що це таке, далебі! — говорила вона. — Ну, подивився ти на Залізного Дроворуба чи Лева! А далі що? Чи можеш ти їх обняти? Поговорити з ними? Отож бо й воно! Давай краще збирайся, і поїдемо в гості у Фіолетовий палац!
Зо два рази на рік Страшило й Дроворуб відвідували один одного й жили один в одного подовгу. Бував у них і Сміливий Лев, хоча з віком він став не такий прудконогий, як раніше.
Збираючись гуртом, друзі вели нескінченні суперечки про те, що краще: мозок, серце чи сміливість, і згадували про ті щасливі часи, коли Чарівну країну відвідувала їхня улюблениця Еллі й вони разом з нею переживали безліч небезпечних пригод.
І в таких зустрічах Страшило геть забув про необхідність стежити за підступним Урфіном Джюсом. І даремно! По семи роках вимушеної бездіяльності Урфін узявся здійснювати нові честолюбиві плани
ЩАСТЯ — ЗА ГОРАМИ
инуло кілька місяців відтоді, коли Урфін Джюс з'явився в долині Марранів і оголосив себе вогняним богом.
Невдоволення серед простого народу зростало з кожним днем. Городяни з жалем згадували той блаженний час, коли вони не знали вогню, зате й не знемагали під тягарем робіт, які звалили на них вельможі.
Одначе ремствувати Маррани не осмілювались навіть у тісному сімейному колі. Не раз траплялося, що хула на вогняного бога, висловлена лише при дружині й дітях, ставала відома властям, і винний зазнавав жорстокого покарання. А потім, запроторений до новенької в'язниці, бідолаха думав, чухаючи побиті боки:
«Хто б міг почути мої зухвалі слова? Адже не переказав же їх Великому Урфінові щур, який копирсався в покидьках біля входу до куреня?»
А насправді це був не щур, а невловимий шпигун Еот Лінг, який никав по селищу у вбранні з кролячих шкурок.
І все-таки Урфін Джюс відчував, що вибух народного обурення наближається. Вибух страшний, невтримний, і приборкати його не зможуть три десятки поліцаїв, котрих князь Торм набрав з вірних людей.
«Пора? вирішив Урфін. Пора кинути цю захланну, згорьовану орду на квітучі області Мигунів та Жуванів! Голодні, обізлені, Маррани ураганом пройдуть по Чарівній країні і все зметуть на своєму шляху!»
Дерев'яний блазень Еот Лінг схвалив рішення свого володаря.
— Якщо ми будемо ще зволікати, може початись повстання, — сказав блазень. — Я вже бачив у багатьох хижах дрюки, заховані під соломою.
— Ми скеруємо ці дрюки на голови підданих Страшила і Залізного Дроворуба, — похмуро мовив Урфін.
Наступного дня на поклик вогняного бога все населення долини Марранів зібралося на великій галявині біля озера. Попереду стояли дужі кремезні чоловіки, далі юрмилися старі діди й баби, жінки, діти. Урфін Джюс височів над юрбою. Він стояв на великому камені, який притяг Тупотун. В червоному плащі й такій же шапці з пір'їнами, сліпуче відсвічуючи в сонячному промінні, Урфін видавався справжнім богом вогню. Джюс підняв руку, і все замовкло.