Коли Маррани спустилися з гори, полководцеві з великими труднощами вдалося добитися щоб армія рухалася сотня за сотнею з дотриманням встановленого інтервалу. Лави раз у раз порушувались, тому що то один, то інший воїн відбігав убік подивитись на метелика, пташку чи квітку, яких не було в долині.
Урфін їхав на ведмедеві і з сумом згадував своїх слухняних, дисциплінованих дуболомів. З Марранами, однак, це були ще квіточки, а ягідки чекали попереду.
Тільки-но вечірні сутінки спустилися на землю, лави Стрибунів змішалися, солдатів почало хилити на сон. Урфін ледве встиг нашвидку розставити вартових, як уся армія непробудно спала, Зачекавши півгодини, Урфін пішов перевіряти пости. Всі вартові спали, незважаючи на суворий наказ охороняти табір. Дехто згорнувся на землі калачиком, були такі, що хропли сидячи; а кілька чоловік примудрилися заснути стоячи, обхопивши руками дерева. Розсерджений Урфін наказав ведмедеві перевернути їх догори ногами, прихиливши до стовбурів. Вони спокійнісінько спали собі далі!
Усіх цих беззахисних вояків можна було перерізати, як курчат, якби вночі напав ворог. Але ніяких ворогів поблизу не було і Урфін, махнувши рукою на воїнські статути, сам подався спати до намету, купленого у Балакунів. Його спокій охороняв безсонний Тупотун.
Холодний перед світанковий вітер розбудив Марранів. Щулячись і потягуючись, вони побігли умиватись до найближчого струмка. Сяк-так поснідавши, вояцтво знову рушило в похід.
За кілька годин їх зупинила Велика річка. Колись на цій річці Еллі і її друзів захопила повінь. Страшила понесла річка, а Лев і дівчинка мало не загинули у хвилях. Маррани розглядали річку з подивом і страхом. У своїй долині вони ніколи не бачили стільки плинної води: струмочки починались на схилах гір і швидко докочувались до центрального озера.
Річка надовго затримала армію, оскільки Мар рани не вміли плавати. Довелося збивати плоти і самому полководцеві попрацювати перевізником. Нарешті ця серйозна перешкода лишилася позаду і безладні колони попрямували далі. Солдати були голодні, тому що з'їли провізію вже другого дня походу.
Та ось дорога привела їх до фруктового гаю і що тут почалося!
Солдати з реготом і криками помчали до дерев, позбивали з них плоди — і зрілі, і незрілі, — і почалась несамовита учта. Маррани з очманілими від насолоди обличчями пожирали незвичні ласощі, і даремно Урфін метався серед них, закликаючи до помірності: ніхто його не слухав.
Урок був жорстокий. Під вечір у всієї армії розболілися животи. Ні верховний жрець Крол, який супроводжував військо, ні командири рот, не уникнули спільної долі.
На цьому місці простояли три дні. І добре ще, що обійшлося без жертв: шлунки у Марранів були міцні.
Коли солдати почали одужувати, Урфін Джюс привчав їх до найсуворішої дисципліни, вбиваючи в їхні голови думку про те, що треба слухатись його наказів.
Проте важко було в короткий час перевиховати цих людей, простодушних, кмітливих та водночас і забудькуватих.
На десятий день походу осторонь дороги показалося село Мигунів. Урфінові насилу вдалося переконати своїх воїнів, що безглуздо нападати на маленьке село цілою армією. Захопити село послали сотню Бойса.
Певна річ, ніякої битви не вийшло. Тільки-но Мигуни побачили, що на їхнє село мчить з дрюками стовписько розлючених великоголових людей, які репетують на все горло, вони миттю здалися, і їх вигнали з осель.
Почався грабунок. У селі було двадцять три хати, і в усіх двадцяти трьох закипіли бійки.
— Це моє! — кричали знавіснілі Маррани, гамселячи один одного здоровенними кулаками і вириваючи один в одного який-небудь предмет хатнього вжитку стілець, рушник чи подушку.
Час від часу в розчинене вікно або двері вилітав один з грабіжників, а решта чубилися далі на подив з’юрмлених віддалік Мигунів. Нарешті, в кімнаті лишався один, найзапекліший. Він переможно оглядав завойоване приміщення і проголошував:
— Це буде мій дім! Сьогодні ж подамся по сім'ю, приведу її сюди, і ми будемо тут жити.
Коли Бойсова сотня вернулася до основного війська, вона недолічилась командира і двадцяти двох бійців.
— А де решта? — спитав здивований Урфін. — Забиті в бою?
— Ні, вблодарю, — відповів один із солдатів. — Вони лишилися в селі.
— Що значить лишились? — невдоволено насупив чорні брови Урфін.