І ось настав час! Сергій знає, що назад немає шляху. Буде буря. Будуть жорстокі суперечки. Експерименти, які навіть наукових бегемотів вразять. Тоді відкриється новий обрій.
Хоч буває і так, що в’язень, відсидівши належний строк, не хоче покидати тюрму. До всього звик. А там, за мурами, на нього чигають несподіванки, там треба думати, напружувати мозок, відповідати за щось. Парадоксально, але факт! Є такі. І в науці. В’язниця догматів, традицій тяжка, але рутинний розум не бажає, боїться покинути затишні звичні мури.
Що ж, знайдуться інші. І знайшлися! Є ентузіасти-космонавти, є фізики, є парапсихологи, фізіологи, медики. Безліч наук зацікавлені в руйнації стіни часу і простору. Бо ж ідеться не просто про науковий експеримент, а про народження нового світу! Не народження, а відкриття. Дивно і радісно.
От хоч би космонавт Ворон. Нестримний, палкий, шалений в задумах і здійсненні їх. Соратник, помічник, боєць. Як він схопився за Сергієву ідею! Як одгризався від навали ортодоксів! І зараз чути його приглушений, щирий голос: “Розумію тебе, Сергію! Ой як розумію! Відчув це в космосі, в польоті. Наочно, зримо. Не збагнеш? Я поясню. Доки ракета поривається вгору, до неба, до зірок, доки вона на хвилі ураганної енергії — є політ! Тоді ти відчуваєш себе впевнено, радісно. Здорово, одним словом! А фінішуєш, ідеш до Землі — щось втрачається від творчого вогню. Знаєш, що треба повертатися додому, до Космоцентру, до друзів. Адже там чекають, хвилюються! І все-таки фініш — вже не політ. Ракета падає, розумієш? Падає, а не піднімається! Так і наука: доки є підйом — це наука, еволюція! А застигла форма — це вже сум і рутина. Залізобетонні формулювання в науці — кінець науки. Вчений мусить бути над прірвою незвіданого, вічно прагнути перелетіти її і не могти перелетіти! А що? Якби матерія мала завершення сама в собі, не існувало б космосу, життя, поступу! Матерія — це ніби зерно з безмежною потенцією, мов безодня, яка вічно розширюється. Тому, Сергію, твої божевільні мрії про вікно в багатомірність — воля матерії, закладена в нас! Чуєш?”
“Чую, чую, друже! Завжди пам’ятаю. Знаю, не підведеш, не зрадиш! Знайдуться й інші ентузіасти. Хоч попереду стільки перепон”.
Роздуми Сергія обірвав стук у двері. До кабінету зазирнула старенька ласкава жінка, запнута чорною хустиною.
— Що?
— Там гості якісь, Сергію. До тебе.
— Гості? Так пізно?
— Гості. Видно, здалека, з-за границі. Бо на голові навертюхано цілу копицю. Наче з арапів, чи що…
— З арабів? — Усміхнувся Сергій. — Може, якийсь учений? Не попереджали. Ну, просіть.
Жінка зникла. Незабаром у прямокутнику дверей виросла висока біла постать з тюрбаном на голові. “Індус”, — подумав Сергій.
— Не зовсім, — сказав незнайомий, прикладаючи руку до грудей.
— Ви прочитали мої думки? — збентежено запитав Сергій, відповідаючи на вітання легким поклоном.
— Так! Це дуже легко, — відповів гість. — Все видно на обличчі. Проте я не назвав себе. Кемал Сінг. Біолог, фізик, медик.
— Ого!
— Вас це дивує?
— Ні. Тепер епоха синтезу. Мені цікаво.
— Я не індус. Я з інших країв. Мене зацікавила ваша країна, її філософія, традиції, таємниці. Змінив ім’я. Вас цікавить моє попереднє ім’я?
— Ні, — скупо відповів Сергій.
— Прекрасно, — сказав гість, пильно дивлячись на господаря. — Бо більшість людей цим цікавиться — іменами, становищем, званням, а не суттю.
— Я не цікавлюсь.
— Знаю. Мене теж зацікавив не ваш ступінь доктора наук.
— Він мені ні до чого, — знизав плечима Сергій. — Здібності вченого не залежать від наукового ступеня. До речі, де ви вивчили нашу мову?
— О, я знаю більшість земних мов, — відповів Сінг.
— Коли ви їх встигли вивчити?
— Я їх не вивчав.
— Ви хочете заінтригувати мене? — засміявся Сергій. — Пробачте, я поганий господар, не запрошую сідати! Ще раз пробачте! Ось тут зручне крісло, прошу. Може, кави, вина?
— Не п’ю, — відказав Сінг, стоячи біля дверей і незмигно дивлячись на вченого. — Не турбуйтесь. Відкинемо світські умовності.
Щось знайоме видалося Сергієві в обличчі гостя, в його манерах, у глибокому холоднуватому погляді. Щось давно відоме. Але де, коли, звідки?
— Хочете пригадати, де ми бачилися? — посміхнувся Сінг.
— Знову читаєте думки?
— Чую, — заперечив гість.
— Читайте. Я не вмію замикати думки.
— Колись вам це вдавалося.
— Колись? — здивувався Сергій. — Ми вже десь зустрічались?
— Не тепер.
— А, — засміявся вчений. — Ви маєте на увазі метемпсихоз, перевтілення? Ну, це дуже проблематично!
— Ні, я маю на увазі інше, — мовив Сінг. — Але ми ухилилися від того, заради чого я прибув до вас. Тепер, з вашого дозволу, я сяду. Дякую. Мені тут зручно. Якщо можна, я поверну лампу ось так. Не люблю яскравого світла.
— Слухаю.
— Почув про вас в Індії. Читав вашу книгу “Проблема багатомірності”. Чудово! Теоретична бомба.
— Ну, не зовсім. Подібні ідеї висловлювалися багатьма мислителями в давнину і тепер. Особливо на Сході.
— Так, так. Метафізика Сходу підійшла впритул до аналізу багатомірності. Багато дослідників, безумовно, пробивали стіну часу й простору, виходили в сусідні сфери, але…
— Що?
— Вони не могли відкрити нової еволюційної спіралі для людства. Знаєте, у Рамакрішни є чудова притча про соляну ляльку, яка хоче дослідити океан. Доходить до води, бреде, заглиблюється і назавжди зникає, розтає.
— Дотепно, — сказав Сергій. — Я пам’ятаю цю притчу. Дуже слушно. Поодинокі експерименти, тим більше, коли вони закінчуються божевіллям, або смертю в самадхі, або релігійним екстазом, який припиняє свідому самоеволюцію, не принесуть успіху.
— Згоден, — сказав Сінг. — Тому й звернув увагу на ваші ідеї. Покинув свою лабораторію біля Дарджилінга, виїхав до Москви. Там мене познайомили з вченими з академії. Я їм висловив своє бажання бачити вас, пояснив, що мої праці йшли паралельно. Вони дали рекомендації. Десь вони тут, у портфелі.
— Не турбуйтесь, — зупинив його Сергій. — Ми вже домовилися: геть формальності.
— Коротше, я прошу взяти мене на Місяць.
— Які підстави для такого рішення?
— Я принесу користь. Неабияку, — сказав Сінг. — Все Життя робив досліди в сфері багатомірності.
— Пробачте, — озвався Сергій. — Якщо ви мене будете знайомити з астральними та іншими сферами…
— Боронь боже, як кажуть у вас, — засміявся Сінг, і в чорних магічних очах з’явилися синюваті іскри. — Ніколи не полюбляв роль ментора. Та ще містичного. То сфера теорії. А теорій, як відомо, стільки, скільки теоретиків. Може, в тих гіпотезах і є раціональні зерна, проте моє кредо — чиста практика!
— Тоді — інша справа, — схвально сказав Сергій. — Що ж ви можете запропонувати, якщо ми вас візьмемо на Місяць?
— Я знаю, ваше будівництво незвичайне, — сказав Сінг. — Там будуть всеосяжні експерименти. Але головне — чутливі психічні медіатори.
— Правильно.
— Я пропоную свої послуги. Ви вже могли переконатися, що я легко читаю думки.
— Такі люди є і в нас. Що ви ще можете?
Сінг показав рукою на маленьку фаянсову іграшку, що стояла на протилежному кінці столу.
— Що там таке?
— Японський сувенір. Коли був на симпозіумі в Токіо, купив. Він вам до вподоби?
— Ні. Просто підходяща річ для експерименту. Уважно дивіться на сувенір. Тепер на мою долоню…
Сіиг розкрив довгу чутливу долоню, на ній нічого не було. Він склав пальці в кулак. Сергій запитливо дивився то на гостя, то на ляльку.
Гість зосередився, чоло його потемніло. Горениця бачив, як обриси сувеніра танули, щезали. Все. Нема на тім краю столу нічого.
Сінг розкрив долоню. На ній — іграшка.
Сергій засміявся.
— Фокус. Ви, індуси, мастаки на ілюзії. У нас Кіо й не такі речі вміє.
— Пробачте, — холодно сказав Сінг. — Я гадав, що ви сприймете феномен серйозно. Я прибув здалека не для фокусів.
— І все-таки я експериментатор-скептик. Доки є можливість обману, я не прийму на віру навіть те, що бачать мої очі.