— Я ж казав! — вигукує ворожий воєвода, — їх всього п’ятеро! Здавайтесь!
— Я — Вогнедан Ельберійський! — вигукує хлопчина у вишиванці, - мій меч — моя оборона!
— Я цей…, як його…воєвода Рімін, — знаходиться ватажок у вовчій шкурі, - і я… це, як його…
— Проламав брами твого стольного міста…, - підказує з-за спини воєводи Пересвіт.
— Ага, — солідно підтверджує воєвода, — і тому ти мусиш здатися…
— Бо твоя земля є нині моєю, — пищить знову Пересвіт, щасливий з того, що може відзначитись.
«Вогнедан Ельберійський» не звертає уваги на те, що супротивник погано знає слова своєї ролі. До болю стиснуте в руці руків’я іграшкової зброї… Колись давно його доросла рука тримала справжнього меча…. Колись давно… В якомусь іншому житті…
— Де пролита кров наша — там є земля наша! — співуче відповідає він нарешті, - друзі мої — до бою! Дано! Воїславе! Тримаймося! Упала брама — то зле, та головне — духом не впасти!
Його невеличке військо спішно гуртується біля керманича. Високий хлопчина стає так, аби прикрити «Повелителя» зліва, Дана тримається праворуч, а малі з дзвінким писком підстрибують ззаду.
Вогнедан підносить вгору свій дерев’яний меч
— Славимо Бога Грому й Блискавиці! — кричить він на весь двір, — підніми, могутній Боже зброю! Піднеси душі наших воїнів! Будь з нами, Вогонь Небес!
І маленький загін кидається в атаку на вдвічі переважаючі сили супротивника. Битва на мечах швидко перетворюється в просто бійку… Зрештою, нападаючі просто задавлюють оборонців числом. Малих Лелегів хапає під пахви вивідач у полотнянці, і вони з вереском пручаються, намагаючись вирватися. В кремезного хлопця вчепились одразу двоє, і він одразу ж розквашує комусь ліктем носа. Дана, яку ухопив за поперек пащекуватий Пересвіт, мовчки дряпається і намагається вкусити напасника. Вогнедана з його мечем ворожий воєвода ніяк не може здолати, і тоді на командуючого накидається позостала четвірка нападників. Меч відлітає кудись набік… Роз’юшені бійкою хлопці заламують полоненому руки трохи не по справжньому. Вуста Вогнедана кривавлять, в очах поволі згасає збудження бою.
— Ну ось, тепер ти мій бранець, — задоволено каже «воєвода» Ратимир, і раптом замовкає злякано. Бо на нього дивиться не товариш дитячих ігор, а інша людина… Набагато старша… Страшний цей погляд дорослого на дитячому личку… А ще страшніша усмішка, повна зневаги.
Вогнедан не пручається. Він все з тим же усміхом позирає на Ратимира, котрий приставив йому до грудей дерев’яного меча. І раптом плює кров’ю просто в лице «ворога».
Ратимир забув, що треба грати… Він трохи не плаче, а його військо геть розгубилося.
— Що я зробив? — питає він у полоненого трохи не жалісно, — це ж гра, Вогнедане… Це ж тільки гра…
— Що там у вас коїться?
На ґанок виходить пані Мальва Лелег. Вона тримає на руках немовлятко. Свою останню дитину. Донечку.
— Ми грали у війну, пані Мальво, — знову вилазить наперед Пересвіт, — а Вогнедан почав битись по-справжньому… Він мені ось і губу розбив…
— Але і ви його відлупцювали добряче, — говорить Мальва, дивлячись на скривавлене лице небожа, — нічого собі іграшки… Зараз же укладайте перемир’я і йдіть до хати лікувати рани… Боги, Горицвіте! На що ти схожий, дитя моє!
— Я був Воїславом Ведангським і відповідав за оборону стін, — відповідає кремезний хлопчик, якого нарешті відпустили «воріженьки», — я ось і катапульти винайшов… А вони перемогли нечесно. Наше військо мало підійти з селища по обіді.
— А ми моанці, моанці, - пищить Пересвіт, — а моанці чесно не воюють! Ми раптово! Ось!
— Гаразд, — сміється Мальва, — йдіть до криниці митися, тоді — до хати… Та відпустіть нарешті Вогнедана, ніде він вам не дінеться… Ратимире Вовчур, що з тобою? Тобі часом не по голові стукнули?
— Пані Мальво, — розгублено каже Вовчур, — Вогнедан… Він на мене… Неначе я справжній ворог…
— Мені здалося, — важко дихає Вогнедан, якого врешті пускають вільно, — неначе я… Неначе мене… Ох, вибач, Ратимире… Мені привиділось… Я не хотів…
- Ідіть митися, — зітхає Мальва, — вояки…
На задньому дворі біля колоди з водою розпочинається писк і гамір. Колишні вороги задоволено згадують найцікавіші миті бою. Мальва йде поруч з Ратимиром, пригорнувши доньку до грудей.
— Погано бути моанцем, — зітхає Вовчур, — хоч і переміг, а чогось не радісно. Це нам, пані Мальво, жеребок такий випав, на сьогодні… Ви не думайте, коли вони були моанцями, так Вогнедан наказав підкопатися під мур Вовчого Лігва…