— А її дитина? — питає Вогнедан задумливо, — так і росте в Гнізді Драконів?
— Мій батько, — мовить Мальва, — їздив туди… довідатись. Він і оповів мені зі слів покоївки Ружени, Купави, що дитя не пережило матері. Може це й на краще, синку… Адже ми ніколи б не визнали ріднею… Шрежіна, і хтозна, що б виросло з його сина.
— А є хто живий з цього роду? — допитується хлопчик.
- Є, - зітхає Мальва, знову прикусивши попередньо язичок, — напівкровна сестра Воїна й Ружени… Донька князя Воїслава, сина Воїбора, від служниці Пави Тополини. Оскільки князь Воїслав обвінчався з Павою, то юна Півонія має право на спадок… Однак, Шрежін, дитино, знищив навіть церковну книгу селища Яруги, там де вінчався Воїслав… Тому панна Півонія зветься нині панна Тополина.
— Це несправедливо! — гаряче вигукує хлопець, — а де вона? Я хочу з нею побачитись!
— Вона живе нині у Боговладі під опікунством пані Дивини Птахи, — мовить Мальва, — може, колись ти її і побачиш.
— У мене має бути охоронець від крові Драконів, — задумливо говорить Вогнедан, — якщо я втілився у яві, то той Воїслав напевне пішов за мною… Ми так дружили тоді… Я згадую… Я помер у нього на руках і шкодував не за собою, а за тим, що завдав йому болю. Він бо так хотів мене врятувати…
Мальва зітхає… Розмова розвередила її душевні рани… Вона дуже любила і Ружену, і Воїна… І їй дуже пече, що Гніздо Драконів нині у власності зайди.
— Синку, — говорить вона, — на жаль, Воїславу ні в кого було втілитися… Може він прийде на світ, як майбутнє дитя Півонії..
— Але тоді він буде молодшим від мене — задумливо озивається Вогнедан, — а отже — це мені доведеться його охороняти.
У колисці починає пхинькати Вишенька… Спершу стиха, тоді голосніше.
— Можна? — запитує Вогнедан. Мальва киває, і хлопчина обережно виймає з колиски дитинку.
— Ми сухі, - сповіщає поважно, — а коли ми їли?
— Нещодавно, — говорить Мальва, ледь утримуючись від сміху. У Вогнедана якась дивацька пристрасть до цього маляти. Настільки велика, що він ладен міняти їй пелюшки і панькається з сестричкою у других набагато більше аніж Дана та рідні брати.
— Але ж не бісові Вовчури, — поглядає Вогнедан туди, де колишні вороги вкупі з Лелегами допивають узвар з полив’яних кухлів, — галасують як на ярмарку… Розбудили дитину… Моя ж ти Вишенько… Моя черешенько… Моя красунечко…
Мала замовкає. Вона випростує рученята і починає водити ними по обличчю хлопця.
— Нене Мальво, — питає Вогнедан задумливо, — у всіх Лелегів очі золотаво-карі… Навіть у стрия Вереса, хоча у нього — трохи темніші… А у Вишеньки — і оченята як вишеньки…
— Бабуся Рута, — говорить Мальва, — мовила, що саме такі очі були у діда Станимира…
— Оце мені здається, нене, — зітхає хлопець, — що колись такі очі дивилися на мене з іншого обличчя… Я кохав… Кохав дівчину з вишневими очима… Нене Мальво, а ви когось кохали?
Розмова почала збиватися на небезпечний троп… Мальву рятує зграйка хлопців, що обережно заглядає у двері. Зрештою хлоп’ята висилають вперед оповісника.
— Повелителю Вогнедане, — доповідає хлопчина, — ми вже прийшли і готові до бою.
— Поки ви їли, нас вже й побили, — відповідає ледь насмішкувато «Повелитель», позираючи на своє військо поверх дитячої голівки, — ви б ще довше натоптували животи.
— Але ж була умова — в обід не воювати, — розгублюється хлопець, — пане Вогнедане…
— Ти забув, Любомире, з ким ми воюємо, — повчає вже серйозно Вогнедан, — а воюємо ми з моанцями, котрі не знають ні чести, ні совісти, ні законів воєн… Онде вони — бенкетують в захопленому місті… А я в полоні… Довоювалися.
Любомир вже аж трохи не плаче… Повелитель Незалежної Держави обережно вкладає дитину до колиски і тільки тоді дозволяє собі усміхнутися.
— Війна війною, — говорить, — зараз будемо знову кидати жереб, а тоді підемо добудовувати укріплення біля старої церкви. Ратимире, гуртуй своїх!
Коли хлоп’яче воїнство з галасом подалося геть, сходами з другого поверху спустився чоловік Мальви, Верес Лелег.
— Нарешті забралися, — мовив, — як мені набрид оцей щоденний галас… І постійні скарги Вовчурів на витівки молодого Парда… То оце його військо мур підрило, а потім через цей підкоп лисиця покрала курей… То вони зробили заслону біля забитої церкви, перекривши дорогу… А що оце утворив твій Горицвіт? Хто буде прибирати сміття понад муром?