— Я маю на увазі не чорногорців, — пояснює Вогнедан, — просто собі людей… З Квітану, з Ведангу, з Данаділу… Вербена у мене того сувоя відібрала. Сказала — малий ще… Але я встиг прочитати, що люди в Ельбері — змінені… Це як?
Сестричка не встигла прочитати далі, ніж брат. Зрештою, двійнята доходять до висновку, що ельберійці — найкращі люди в світі. І майже нічим від дивних не відрізняються. А тому їх потрібно визволити з моанської неволі… Говорять же, що у землях, непідвладних князям Чорногори, завойовники завели для селян кріпацтво… Тобто — те саме рабство, тільки раба ще й змушують самого годувати жінку й дітей. При тому, що грабують немилосердно, і знущаються як хочуть…Схочуть — поб’ють… Схочуть — продадуть кудись на Північ — і пропало ціле село…
— Для того бо нас народжено, — захоплено шепоче Дана, — тільки про це не говорять вголос… Аби ми усе це припинили… Ми з тобою… Уяви собі… Ми з тобою — визволителі Ельберу… І як усі радітимуть, коли ми виженемо моанців геть за Зелемінські болота! Хай славиться Ельбер Прекрасний!
— Від Зелеміню до Чорногори, — зітхає Вогнедан… Він уже розуміє, що це буде не просто… Он яка Імперія… Величезна… А Ельбер… Ельбер маленький порівняно з іншою здобиччю Яструбів — Чоррінів. Чи вдасться відбитись… Чи вдасться?
***
Конвалія Пард приїхала з Боговлади якраз на день народження своїх двійнят…
Шість минулих літ дуже змінили Данадільське намісницю… З Воїном Ведангський втекло сімнадцятирічне дівчисько… Веселе, вередливе і нерозважне… Нині це була пані намісниця… Такого ж твердого норову як Іскра Пард…Її важку руку правительки відчув і південний Данаділ і Боговлада. Правити Конвалія намагалася по справедливості. І по змозі дослухалася до батькових вказівок.
З дітьми вона бачилася двічі на рік… На Зимове та на Літнє Сонцестояння. А останні два роки — приїздила лише взимку. І то лише на кілька днів.
Двійнята маму обожнювали… Не так, як неньку Мальву… Мальва Лелег була для них теплим сонечком…А мама Конвалія — Місяцем у небі…Гарним…Недосяжним…Холодним…
Цієї зими Конвалія наче вперше побачила — як виросли її діти… Сім років… По сім років на кожного… Сім років життя без Воїна…
В гарненькій вітальні, яку Іскра Пард опорядив для онуків, Конвалія застала повний розгардіяш… Книги, сувої… Малюнки, креслення…І серед цього безладу — двоє малих чорногорців… У Дани — дві коси з вплетеними дрібушками, вишиванка під плетеним светром… Хлоп’ячі штани…У Вогнедана волосся теж заплетене в косу… Тяжка коса, товстелезна… Подібні носять горяни… Поверх вишиванки — витворний кептарик… Смугасті плетені шкарпетки — дарунок бабуні Рути… Простолюдини…Обидва…
Сама Конвалія давно почала вдягатися за моанською модою. Спершу переконувала себе, що так воно краще — менше уваги звертають люди… Багато з ким їй доводилося спілкуватися… Обсудять, що намісниця вбирається мов дикунка… А то і донесуть… Тоді звикла… Потім вирішила — так і краще… Чого чіплятися за оті гаптовані сукні та вишиваночки? Звісно, в корсеті не дуже зручно, там давить, там тисне… Але що ж… І нині на намісниці сукня моанського крою… Лише колір зостався незмінним… Білий…
— О, мамо! Мамо!
Вереск радості з обох боків… Вогнедан цілує в одну щоку, Дана — в другу…
— Хороша наша мамо!
Двійнята давно вирішили відкрити матері деякі зі своїх таємниць… Про ті таємниці не говорять вголос… Але ж це мама… Мама… Чи є на світі хтось рідніший?
Але мама чомусь сердита… Вигнуті чорні брови, такі ж, як у двійнят зведені суворо… В синіх очах холод…
— Чому ви так вдягнені?
— Бо так тепло! — відповідають двійнята одночасно, — мамо, а ви нам щось привезли?
— Привезла, — говорить Конвалія. Вона як знала, що князь Іскра розпустить дітлашню. Укупі з тими Лелегами. — Новий одяг… Потім подивитесь…
— Напевне — сорочечки з данадільськими взорами, — шепоче Дана, — ті взори гарні…
— Чому ви розмовляєте говіркою? — питає Конвалія незадоволено. Сама вона давно спілкується моанською… І з прохачами, і з челяддю… Зрештою, у Боговладі ціле передмістя моанське… Моанську знають всі, принаймні мають знати… А південною говіркою Персикове передмістя не володіє… І взагалі — моанська мова, то зв’язок між народами Імперії… Інакше, як би вони розуміли одне одного?
— А ми так завжди…, - Вогнедан розгублено, — а як би ми мали говорити?
Намісниця перебирає сувої на столиках… на стільцях… «Ельберійський гербовник»… «Безіменний сувій»… «Походження Трьох Родів»… «Вірші, написані Повелителем Вогнеданом, сином Святослава»… «Як постав Ельбер», «Мистецтво війни», написане Повелителем Святополком» «Шлях воїна… Як перемагати, не боячись смерти… Написано Воїмиром Ведангським»… Боже милостивий… Та за кожний з оцих сувоїв — десять років копалень… І при тому не дивляться — шляхта, не шляхта…