— Вам потрібна моя коса, мамо? — спитав Вогнедан, все ще тримаючи обіруч ніж, — беріть… Тільки разом з головою…
У Конвалії вистачило розуму втямити — син не жартує… Переляканий перукар зібрав свої ножиці і подався геть. Тоді хлопчина витер з леза кров об власну сорочку і знову посміхнувся так, що у жінки в очах потемніло. А тоді пішов назад, до спочивальні, де на нього нетерпляче очікувала Дана.
В усьому іншому двійнята були потульні — але й тільки… Вела їх мати до церкви — йшли. Найняла вчителів — ходили на уроки… Навіть користь в цьому знаходили… Математику вивчали, землезнавство… Старенький вчений, котрий закінчував колись Ільзнонський університет в Белаті, оповідав їм про життя рослин, тварин, птахів… Гарно було… Цікаво… Навчатися далі белатської й шоррогської мов вони й самі попросилися… І від моанської не відмовилися — вдосконалювалися.
Але розмовляли з матір’ю тільки «говіркою». І між собою теж… Вогнедан, зі своєю данадільською вимовою, швидко завоював приязнь челяді, ще до того, як його хотіли обстригти… В переходах замку задзвенів сміх… І пісень потроху почали наспівувати дівчата-покоївки на прохання молодого панича… А він увечері приносив до замкової кухні флейту… Або сам співав пісень — і чорногорських, і данадільських….
Конвалія знову захотіла переломити сина. Одного разу вона сказала йому, що для покращення вимови, він мусить розмовляти з нею тільки моанською… Інакше вона не буде до нього озиватися. І челяді заборонила звертатися до княжича й князівни данадільською говіркою. Слуги замовкли — знали бо, сувора господиня… Вижене, не моргнувши оком… А платня на цій службі була непоганою.
Двійнята тоді теж замовкли. Зовсім. Навіть між собою не розмовляли… Їм це уже й потрібно не було — вони одне одного чули.. Подумки… Так і спілкувалися…
А вийшло це випадково… Одного разу, навесні, вибрався на стіну Вогнедан… І завмер, побачивши, як білим цвітом квітне Вишневе Передмістя… І виглядають з того цвітіння червоні та зелені дахи будинків… А небо таке блакитне… А сонце…
Дуже захотілося хлопцю, аби це побачила й сестричка… Але спускатися зі стіни не хочеться… Враження таке, ніби ворухнеться він — і зникне оця чарівливість… Така крихка… Така оманлива…
«От аби прийшла сюди Дана» — не подумав, виштовхнув з себе. І раптом почув у голові відповідь… «Я вже біжу!»
Дійсно — подивився вниз, несеться по двору сестричка… Тільки коси відлітають… Бігом по сходинкам нагору…
— А я вже тут! А в голові у Вогнедана відлунює: «А я вже тут!»
— Не говори, — шепоче хлопець, — думай до мене…
— Як? — сприймає розум…Не слова навіть — здивування, що стає словами.
— А ти вже…Я тебе чую… — відповідає він подумки, і Дана всміхається від вуха до вуха…Їй радісно і потішно — ніхто їх не чує, окрім них самих…
У цій неоголошеній війні між матір’ю та дітьми більше страждала Конвалія… Все таки двійнята були разом… Завжди разом… А вміння спілкуватися подумки і зовсім відкрило їм безмежні можливості. Покарають їх, розведуть по ріжним кімнатам — байдуже… Вони собі перемовляються… Розсадять біля ріжних вчителів — а вони одне одному підказують. Ніколи не бувають на самоті…
А Данадільській намісниці тоскно й самотньо… Згадує вона, як замолоду виспівувала разом з покоївкою Калиною… Як бігала з дівчатами — челядинками за місто, по джерельну воду на якесь поганське свято… З Калиною тією вони товаришували навіть. Дівочі секрети повіряли одна одній… А нині… Мовчки служить їй боговладська красуня Рада… На всі питання лише — слухаю, пані… Так, пані… Ні, пані… Моанською, як і велить Конвалія… Певне, теж її засуджує… Не знає це дівчисько, що це таке — втратити коханого, і навіть не мати змоги прийти на його могилу. Навіть зізнатися комусь в своїй любові…
Діти…Ох, ці діти… Знову війна іде — кличе Конвалія сина: «Зельме!» — він наче не чує… Лише на ім’я Вогнедан повертає голову… Кличе донечку: «Нерло!» — не відгукується Дана, за братом тягнеться…Вимовляє — мовчать, просить — мовчать… Спробувала натиснути на Дану, думала — дівча не таке вперте, як брат… Яке там… Хотіла вже ляснути в гніві дівча по потилиці — де не вродився Вогнедан, собою затулив… Потрапив той ляпас синові в лице… І знову усміхнувся хлопець так, що Конвалії моторошно стало… Так не дитина ображається на матір, так дорослий смертник усміхається катам в обличчя.
Не вірить Конвалія в душ перевтілення… Однак, читає крадькома взятий з батьковою книгозбірні сувій, написаний в давні часи жерцем Милоданом… Доводить Милодан — є в світі всьому коловрат, в тому числі і душі людській… Може людська душа піднятися до стану дивного, а тоді — й до божеського. Зрідка може згадати людина свої минулі втілення, дивним це вдається частіше… Приклади наводить Милодан, згадує одного воїна з роду Ведангів, котрий стверджував, що пам’ятає загибель Еллону — батьківщини дивних біля зорі Сіллон… Оповідав той Веданг, що був він у ті часи воїном на летючій колісниці… І загинув, урізавшись в останнім розпачливім кидку в таку ж колісницю ворога… Пише Милодан, що можна збудити розум за допомогою ріжних зіль, і згадати себе, колишнього, але небезпечним є цей шлях, хоч і швидким… А довгий шлях — то самовдосконалення, медитація і спокій душевний.