Зітхає Конвалія… Її син і зілля не пив ніякого, і спокою душевного немає в ньому… Однак, дійсно рветься з нього на волю щось, чому немає назви… Порадилася намісниця зі священиком церкви святої Нерли, що в Старому Місті, і сама не рада тому була… Довго огинався панотець Гальм, боячись розсердити намісницю, а тоді мовив впрост, що її син одержимий демоном… І потрібно провести над ним обряд очищення.
Погодилась на це Конвалія, поставивши одну вимогу — дотримання таємниці. Навіть согрішила, загрозивши священику помстою князя Іргата, якщо історія ця випливе назовні…
Боялася жінка, що Вогнедан викине щось таке, як ото з тими пострижинами… Або іти відмовиться, або знову загрозить самогубством… Та син не опирався…Знизав плечима…Мовчки… Він тільки так тепер з нею розмовляв — жестами. А на докори і сльози якось написав на обкладинці зшитку, в якому приклади з математики вирішував: «Моя мова — моя зброя».
Панотець Гальм був людиною доброю і щиро жалів хлопчину. І в самої Конвалії стислося серце, коли побачила вона своє дитя в ряднині, босим на кам’яній підлозі… Дуже старався панотець Гальм, і велику книгу Святих Повчань поклав хлопчині на голову, і знаки оберігаючі творив, і голосом великим кричав до демона: «Вийди!» — Вогнедан лише очима кліпав… Здивовано і зацікавлено… Аби розказати Дані про все оце дикунство…
— Ваша ясновельможність, — мовив врешті панотець, — я людина літня, і провів за літа своєї служби десятки очищень… Зазвичай людина одержима має впасти, не своїм голосом зойкнути, і в страшних конвульсіях, з піною біля рота, виригнути демона… Або ваш син не є одержимим, або його демон є занадто сильним.
— Нема в мені ніякого демона, — раптом озвався Вогнедан, — а люди ті, про яких ви казали, були просто хворими… На падучу… Будь-який чорногорський цілитель розпізнав би прикмети хвороби… Моя стрийна — так точно б розпізнала…
Відомості про ріжні болячки людського тіла хлопець вичитав у книжках, що належали тій же стрийні… Може не все він там втямив, але ж нічого не забувала його могутня пам’ять…
Панотець не відповів хлопцю, але побачила Конвалія, що він явно схиляється до другого припущення. З тим і закінчився обряд. І все пішло тим же тропом — вперта мовчанка і тихе свавілля, з тих, що його не перебореш ні биттям, ні ласкою.
І ось настало літо… Сподівалися двійнята, що їх відвезуть до Чорногори… Тепер вони цього прагнули… Невже вони ще минулого року хотіли побачити маму… Любити маму… Захищати…
Та зовсім інше задумала Конвалія… Мала вона якраз їхати до Моани. На тезоіменитство Імператора… Щороку, з того часу, як стала вона намісницею Данаділу, їздила вона туди разом з батьком… З вітаннями і гойними дарами. І нині мусила їхати… Тож і двійнят вирішила взяти з собою… Нехай подивляться на стольне місто… Побачать Його Могутність Корога Першого… Оцінять всю велич Імперії…
Приїхав з Чорногори князь Іргат… Разом з Ясногором Пардом, котрий покинув свій гірський схрон на розпачливе прохання князя. Сподівався князь Іскра, що мудрість та розважливість Ясногора переконають доньку дати дітям спокій…
Двійнята кинулися до діда з радісним зойком. Аж за серце схопився старий князь, побачивши онуків… Проводжав він до Боговлади гарненьких щокатих малюків, котрі їхали з мамою радісно виспівуючи… А зустріли його вихудлі озлоблені вовченята… Які наче і говорити розучилися вголос.
— Мама з нами по-нашому говорити не хоче, — жалілася Дана дідові на вухо, — одежу нашу хотіла відібрати, а взамін дати моанську… Вогнедана обстригти хотіла… Він сказав, що заріжеться, якщо доторкнуться до його волосся… З челяддю забороняє сидіти на кухні…І говорити по-нашому… В місто не випускає… Ні разу не поцілувала… Била… Аж тричі… Зве Зельмом та Нерлою, наче ми не чорногорці…Вогнедана до церкви водила, демона з нього виганяти… Дідусю, а може це зовсім…не наша мама?