Пан Яблуновський теж лаявся гидкою моанською лайкою, чого не робив ніколи в житті. Його душила лють… Вогнедан мовчки відбивав удари. Мовчки… Він навіть не вигукував бойового гасла, як його Мечислав, котрий таки вирвався з оточення і здибив коня, змахнувши корогвою. «Хай славиться наш Ельбер!» — крикнув він так, як кричали до нього сотні й тисячи повстанців. А Вогнедан мовчав… Йому не потрібні були гасла, він сам був і гаслом, і стягом, і мечем… В його обличчі не було каяття, не було і злоби… Спокій… Холодний спокій… І тільки…
— Оця твоя клята твердість духу, — шипів Генд, намагаючись дістати супротивника шаблею, — я зламаю її, чортів зраднику… На ось… маєш!
Чорногорець зиркнув вниз, побачив кров на пораненому стегні і подвоїв натиск. Спокійно, без паніки. Та Генд прибадьорився. Пан Яблуновський знав живучість дивних, але втрата крові знесилювала навіть таких, як Вогнедан.
Навіть таких чудовиськ… Навіть таких…
Удару він не відчув… Щось наче хруснуло, тоді заніміла рука, і Збраславське поле, на якому люди і дивні вбивали одне одного, почало обертатися перед очима…
— Рятуйте воєводу! — переляканий голос пана Лускіна… Колишній воєвода Квітану бився неподалік, і видимо побачив неладне раніше за інших.
— Рятуйте корогву! — закричав ще хтось, — пана Латіна вбито!
— Чорногорці до мене! — Вогнедан гукає через гамір бою, — затуліть нас — це мій бранець! Влад! Ігворр! До мене з корогвою! Візьміть пана воєводу…
Генд відчув, як його підхоплюють, не дають упасти під кінські копита. Хтось вистрибує на його коня ззаду, і пан Яблуновський валиться просто в обійми невідомому ворогу.
— До табору! — командує Вогнедан, — і лікаря… Я хочу, щоб він жив!
Біль затьмарив розум пораненого… Крізь той біль він зрозумів, що чоловік, котрий тримає його, жене коня чвалом, а другий галопує поруч, прикриваючи приятеля. Полон… Він у полоні… Ненадовго… Вони не протримаються довго, Вогнеданові селюки… Кіннота — то ще не все… Нині Вогнеданове військо мають атакувати чорри… І піхотинці — «сірі» Шляхту — то він вивчив, милий друг князь Чорногорський, але інших — навряд чи.…Як зле, що не вдався прорив… Як болить рана… Як страшно вмирати, не знаючи, за ким іти у потойбіччя — за матір’ю, чи за батьком…
Темрява… З темряви випливають голоси.
— Тверда рука у Повелителя… Така рана…
— Можливість є, але…
— Прокляті чорри трохи не рознесли табір…
— Хвала Богам — відбилися… Якби не сіллонці…
— Сюди кладіть… Покличте кого-небудь…
— Чоловіче, посунься… Це ти, чи що притяг сюди цього чорру? Мало нам своїх…
— Це Імперський Воєвода… Повелитель звелів…
— Я не про нього, я ось до цього вуйка… — роздратований жіночий голос, — гей, пане квітанцю! Чого ви притягли сюди цього «зеленого», він же мертвий…
— Я його вбив, — глухуватий змучений голос, — я його вбив, а тоді глянув на руку… Коли нашого хлопця забирали туди, жінка йому на зап’ясток браслета вдягнула зі своїм ім’ям… Я сина вбив, добрі люди… Я його дванадцять років не бачив… Пані жрице, гляньте, може він ще живий…
— Для вас було б краще, аби він вже відмучився, — бурчить жінка, — йдіть, чоловіче, до свого загону… Я подивлюся хлопця. Йдіть… От горе, це вже другий дитину свою пізнає… Де взялися на наші голови моанські варвари зі своєю Імперією… Тут що?… Боги Прави — Імперський Воєвода… І пан Вогнедан, звісно, бажають, аби стрийна зробили все можливе… І неможливе теж… Пане Вадимире, розрізайте однострій… Так… Нашому Вогнедану годиться працювати лікарем — скальпелем краще не розітнеш… Бинти сюди… Голку… Нитки з жил… Оці ось, Вишенько… Не зітхай, якщо на Імперському Воєводі такий розтин, то твій коханий поки що у сідлі. Лелеги, а ви куди? Знову у те пекло? Чортові діти, ви хоча б кольчуги вдягнули… З Мечислава берете приклад? Так він зроду шаленець… Ні, не слухають стрийни… А це що ви мені зоставили? На біса мені ота корогва…
Біль… Знову біль… Темрява… Десь високо над ним палає зоря Сіллон… Зірка материного роду… Звідти прибули пращури… Мама була впевнена в цьому…Мама оповідала йому, маленькому, казки про Пришестя Визволителя… Мама страждала в отому їхньому будинку на площі Геррінд як пташка в тенетах. Мама віддалася батькові Імператору за порятунок двох своїх братів, запідозрених у змові. Його Могутність пообіцяв не вбивати шляхтичів Яблуновських… І дотримав слова. Вже опісля смерти матері юний Генд-Гордан випадково дізнався, що обох його дядьків поховали живцем…