Темне небо над головою… Мерехтить Блакитна Зірка Пращурів… Ні, це вже не сон. І не марення… Це ніч… Ніч опісля битви, що мала б стати ніччю перемоги. Зараз його вояки мали б грабувати табір, не минаючи при тому жіноцтва, шляхта знущалася б над полоненими: «Покажи, бидло, вуха…» Пан Дігін хвалився б мотузочком з нанизаними на нього закривавленими трофеями… Пан Дігін… Ні, він загинув… Загинув у нього, Генда, перед очима… А інші? Що сталося з Південними Ровтами? І що з цим клятим зрадником, Зельмом, чи то пак Вогнеданом?
— Ну, ось ваш приятель, Повелителю, — буркотливий голос жінки, — ще дихає… Я не знайшла сіллонського цілителя, їхньої Сили для своїх не вистачає. Двоє вже померло від виснаження.
— Я спробую щось зробити сам, — голос Вогнедана.
— Тебе самого лікувати треба, — бурчить жінка, але не сперечається.
Потроху щезає біль… Тіло стає легким… Пан Яблуновський отямлюється настільки, щоб побачити Вогнедана, котрий сидить над ним, незручно витягнувши поранену ногу.
— Я не можу затягнути вам рану, бідний друже, — говорить колишній джура Пард, — але, принаймні, ви не будете страждати. Не ворушіться, я спробую вас знеболити.
— Сучий сину, — шипить Генд, — що… Що ти накоїв, Парде? Як ти міг звести руку на вітчизну? А оті всі листи про любов до неї.… Брехав же? Брехав?
— Швидше — недоговорював, — мовить Вогнедан, — адже я жодного разу не назвав її на ім’я. Моя вітчизна, друже, зветься Ельбер Прекрасний. Від Зелеміню до Чорногори… Я люблю її… Я помру за неї, як помирають за рід і віру, бо вона є живою. І говорить зі мною голосом теплого вітру.
— Зельме, — говорить Генд, — ти є неприторенним дурнем… Ти й досі не розумієш, що накоїв? Я всіма силами намагався зберегти в країні рівновагу. І майже цього домігся. Нині все пішло за водою… Владу в Моані захопить Коронат… Коли він утвердить трон на кістках Чоррінів, він вирушить на тебе. Чи може ти сподіваєшся, що пан Коронат визнає оцю твою незалежність?
— Звісно, ні, - ледь всміхається Вогнедан, — але ж ми лише трохи пощербили шаблі на Збраславському полі. До того ж мої гармаші накрили всю артилерію Південних Ровт, а на Півночі, опісля сіллонської кампанії, гармат майже не зосталося.
— Він ще й радіє, - мовить зло Імперський Воєвода, — твої вішальники, Вогнедане, залили Квітан кров’ю… Не кажи тільки, що ти не знаєш Чорного Крука, якого ще звуть «квітанським упирем»… А різанина в Радині? Твій приятель, пан Мечислав, був на чолі виродків, котрі півміста рознесли на отих самих косах… Де ти навчився жорстокості? За що ти так ненавидиш людський рід?
— Жорстокості я навчився в моанській школі, - лагідно озвався Вогнедан, — і цілком відповідаю за дії своїх воїнів. Я знав, що у Квітані не обійдеться без зайвої крові — тим гірше для тих, хто думав прожити там життя, поштурхуючи рабами, на яких обернули мирних хуторян. За такий злочин — зробити рабом вільного — відповідають всім родом. Зрештою, панове моанці теж мають подібне розуміння речей, тому й видають укази про знищення бунтівних родів, або про примусове навчання зеленух. Щодо ж Радину, то зайд та дженджиків попереджали, аби вони не ставали поміж Драконом і моанською залогою. Мечислав не нищив мирне населення, а хто вже взяв до рук зброю — нехай вибачають. Війна війною. Я не буду згадувати про зачистки, в яких, до речі, загинув рід Чорного Крука, але ось мені принесли мої воїни мотузочку з вузлами. Освячену в храмі. Призначену для того, аби нанизувати на неї вуха…Гострі вуха моєї знаті.
— Ти сам сказав, — шепоче Генд, — війна війною…
— Отож бо, — говорить спокійно чорногорець, — тож скінчимо взаємні образи. Я вам вдячний за те, що ви пообіцяли пану посереднику розстріляти мене на світанку, аби дати мені змогу померти красиво, як то і личить дивному… Сумніваюся лише, що вам би дали проявити милосердя — ваше бидло, котре вважає себе шляхтою, напевне жеребок би кидало, кому нанизати на ось таку мотузочку мої вуха. Але переможцем є нині я… І тому я хочу врятувати вас… За оту обіцянку і за колишню приязнь до джури Парда Можете вважати мене зрадником, але своїй вітчизні я буду вірним до смерти. Та й після неї теж…
— Врятувати, — шепоче Генд, — для чого мені рятунок… Якщо я повернуся до Моани без війська, то опинюся в Цитаделі… Пан Гаратто продався Коронату… звідти мені не вийти. А жити в твоєму Ельбері я не зможу ніколи. Я… Я можу тебе зрозуміти, хоча й не пробачити, а ось ти мене — ні…
— Я можу, — Вогнедан напружує сили, але відчуває, як життя Генда витікає з проміж його пальців. Витікає з нанесеної ним же самим смертельної рани, — я чую голос вашої душі… Вона говорить зі мною, бо є щирішою від вас…Говорить віршами, пане Генд-Гордан, так, як колись розмовляли дивні в годину туги…