«А я — журавель з перебитим крилом… — стиха мовить Вогнедан, і Генд, у якого нічого не болить, а дивна легкість у всьому тілі дає прозорість розуму, мовчки слухає, -
Вся зграя
В багряному світлі давно відлетіла
До сонця, що впало за обрій
В останній
Той промінь багряний…
Багряна від крові моя корогва…
Ти — привид,
Мій край, за який я загинув,
Де зшито
докупи кривавим мечем
то шовк з полотном
то рядно з оксамитом
і душу накрито тим страшним плащем
В ній плаче скривавлений шовк
і меча
нависла жахаюча тінь..
Не дайте
дожити до миті
коли починають шви тріскати в тому шитві
не нитками — кров’ю…
Я — вітер…
Я — душі загиблих
Я — тінь від меча на стіні…»
Довга мовчанка була відповіддю переможцю. Потім пан Яблуновський слабко усміхнувся і мовив:
— Це красиво… Прошу тебе, милий друже, подбай про те, аби мене поховали у Боговладі, поруч з могилою матері. В Моані не залишиться Яструбів, бо мого брата знищать астеонці, — не віддавай же моє тіло псам.
— Я виконаю ваше бажання, — озвався Вогнедан, — і прошу мене пробачити… Не за те, що я зробив — за лжу в листах… Але я не міг інакше — занадто великою була ставка в цій кривавій грі.
— Я… пробачаю, — вишептав Генд, — лжу… Але — не зраду… Прощавай, Парде…Так краще…Я вже тебе не бачу… Тільки туман.
І зоря Сіллон згасла в очах Імперського Воєводи. Вогнедан поволі підвівся. В очах його стояли сльози.
— Владе! — гукнув він своїх вістових, — Ігворре!
Двоє дивних виринули як тіні з-за шпитального намету.
— Де їхня корогва? — спитав Повелитель, — де їхня клята корогва?
Лелеги щезли… Вогнедан подивився у небо, тоді глянув на ледь розгубленого Владияра Тернича, котрий супроводжував правителя, коли той навідував пораненого бранця.
«Мої воїни не зрозуміють, — подумав, — не зрозуміють, чому я заплакав… Вони не знали Гордана Яблуновського…»
Влад з Ігворром виринули з темряви знову. Юнаки тягли за кінчики важкий Імператорський стяг Південних Ровт. Багряний, з чорною головою яструба на ньому.
— Накрийте загиблого! — мовив Вогнедан, і пішов геть, сильно накульгуючи. Смерть Генда впевнила його в тому, що битва закінчилася, він переміг, а шляхи назад відрізано назавжди. Тепер — або Ельбер Прекрасний, або вуха на мотузочок… І Повелитель Ельберу всміхнувся гордовито, згадавши давню осінню ніч у школі чоррів, коли він обіцяв друзям розділити шаблею «Єдину та Неподільну».
— Найважче — почати, — пробурмотів він, — проб’ємося.
***
Вогнедан лежав у своєму наметі і слухав доповідь Влада Парда, незважаючи на біль у рані.
Влад, за словами пана Ольга Лелега, колись мав бути гідним наступником Князя тіней. Принаймні, необхідну пам’ять він для цього мав. Нині юнак доповідав Повелителю про втрати ельберійські і ворожі.
— Почнемо з воєвод, — мовив Вогнедан, — воєвода Чорногори…
— Пана Сіроманця важко поранено, — доповів Влад, — але є сподівання…
— Замісник?
— Стрия Білозіра поранено у голову. Але він уже навіть ходить.
Добре… Отже стрий з загадковою моанською душею вижив. Мечислав говорив, що бачив його на полі битви з корогвою Чорногори в лівиці і з мечем у правиці. А потім бачив, як кінний шляхтич — моанець рубонув родича по голові. Він, Веданг, ясна річ, закатрупив опісля того моанця, але був упевнений, що Білозіра вбито.
— Воєвода Данаділу…
— Пан Богодар у шпиталі…Три поранення… Є сподівання.
— Замісник?
— Пан Богдан теж… Два кульових поранення.
— Гаразд…
Ставські — дивні, а отже можуть видряпатися… Гірше з людьми. Одна надія на оті Вербенині витяги з плісняви, що, нібито, знижують гарячку.
— Воєвода Квітану?
— Пан Вигорич живий, однак він втратив сина. Молодий Дантур ніс корогву Квітану…
Вогнедан на хвилю заплющує очі…
«Ти рибу вмієш ловити, брате Вогнику?» — чує він дитячий голос… І власну відповідь, що ловив лише форель на мушку. Давно, ще до школи чоррів.
«Душа шаблі просить, — знову озвався в пам’яті голос загиблого, — швидше ростіть, а я теж виросту і піду за вами… Воювати»
Бідолашна Мальва Вигорич… Вона передала оберіг від кулі названому сину… Чому її молитви не захистили рідного?…