— А мама часто бувала у вас? — продовжує розпити Дана
— Дуже часто, — всміхається Півонія, — як і брат Воїн часто бував у Високому Замку… Вони кохали одне одного…
Задумливо дивиться в личка двійнят донька Драконів.
— Ви на неї схожі, - зітхає, - не на нього… Можливо, аби ви вдалися в кров Драконів, вона б і ставилася до вас по іншому…
— А чому…, - аж заникується Вогнедан, — чому ми маємо бути схожими на…на Ведангів?
— Бо вісім літ минуло, — відповідає не подумавши Півонія, — з того дня, коли пані Конвалія втекла з моїм братом з Високого Замку…
Вираз непередаваного здивування навпіл з захватом на личках двійнят змушує її замовкнути… Але маленькі Парди вже вчепилися в неї з обох боків. Потягли до лави… Всадовили…
— Вуйно наша солоденька… Люба вуйно Півоніє! Розкажіть! Розкажіть!
— Ой, що я наробила, — побивається дівчина, — мені ж не велено нікому… А тим більше вам… Але я так хотіла мати…родичів. Пані Дивина дуже мене любить… Але ж родичі по крові…
— Ми родичі, - шепочуть двійнята їй в обидва гостренькі вушка, — ми нікому… Могила заговорить — ми мовчатимемо… Розкажіть…
— Що ж, — зітхає Півонія, — розбито келиха — не зібрати води… Тільки знайте, що ваше життя залежить від того, чи збережете ви в таємниці те, що я вам оповім… Ваш батько, небожі мої любі, Воїн Ведангський… Перше й останнє кохання вашої матері… Я пам’ятаю, як гнівався князь Іскра на мого брата… Він не хотів віддавати за нього панну Конвалію, бо ще дитям бувши, передбачив Воїн свою смерть у двадцять один рік від народження…
Дружно зітхають двійнята і знову обіймають Півонію.
- І ось знайшов князь Іскра іншого нареченого для панни Конвалії, - оповідає Півонія, наче казку розказує, - і замкнув доньку у Високому Замку… Тоді приїхали з Лелечого Гнізда пан Білозір Лелег з панною Мальвою. Ведангів не пускали до Замку, але ці двоє пройшли безборонно… А вийшов пан Білозір під руку з панною Конвалією, вбрану в сукню панни Мальви, в її шапочку та в її вельон… І привів її до дому, де жила тоді пані Птаха…. А у дворі уже чекала карета… Мій брат Змагор правив кіньми…. Сіли вони втрьох до карети…
— Втрьох?
— Сестра Ружена поїхала з ними… І вирушили до Гнізда Драконів… І там жили Воїн з Конвалією подружжям, аж доки… Доки не вирушив брат у мандри, з яких не повернувся…
— А як же татко Ясногор? — питає розгублено Дана, — він нам хто?
— Ясногор Пард — брат у перших вашого діда, — пояснює Півонія, — і є вам родичем з материного боку… І є він чоловіком вашої матері, а отже вашим вітчимом… І отут, любі мої небожі, і чаїться небезпека… Якщо хтось чужий дізнається, що ви не є дітьми Ясногора Парда, вас можуть оголосити незаконнонародженими і позбавити прав на Чорногорське князівство…
— Ми навіть не могила — ми камінь над нею, — присягають двійнята берегти таємницю. Бідолашна Півонія розчервонілась мов квітка, і все пестить волосся дітлахів, чорне, як крило крука, так схоже на її власне…
— Я знаю, навіть, бідолашні мої ластів’ята, — шепоче вона, — як загинув мій брат… Але…
— Про це не говорять вголос, — мовить Вогнедан, — але ми вже вичислили, що загинув Воїн Ведангський у Квітані, тоді, коли там…
— Ой, тихше, тихше, мої сонечка, — мовить Півонія так, наче голосить над вмерлим, — ой, та й приїхав одного разу до пані Дивини синок її старший… Той, що Кречетом Птахою нині гребує зватися, а зве себе Кріном Птасіним… Ми тоді уже жили тут, у Боговладі, і ледве встигли заховати від нього брата меншого… А я змушена була сидіти за одним столом з оцим поганцем… Ой, роде мій негаданий, неочікуваний що ж оповідав цей недолюдок… Як його чорри добрих людей у Квітані катували та вішали… Як дітей страчували… Як цілі хутори пускали з димом… Пані Дивина сидить біла, як її волосся, та все благає його замовкнути… А той усе своє… Шрам на грудях показував, це в нього, мовляв, вивідач ворожий впритул стріляв… А тоді орденом хвалився… Орлині Крила першого ступеня… Каже — «Знешкодив я бандита одного… Трохи не підручного самого Князя «тіней» Чистокровну нелюдь… Чорного Воїна…» Він як те мовив — я вже відчула… Що за смерть мого брата він отримав оті свої крила, бодай йому все наступне життя по землі плазувати… А убивця той далі говорить, а сам все на мене дивиться: «І до чого ж затятим був отой ельфійський пес… Підірвав себе разом з криївкою, де ми його обскочили, аби тільки до брану не йти…» Криївка та, мовляв, була повна зброї ріжної, і порох там був… Багато пороху… А тоді, ой діточки мої любі, поганець дивиться на мене і говорить, моанською, звісно: «А знаєте, мама, дуже вже ваша вихованка на того пса схожа… Очі одні й ті самі… Я його добре роздивився, коли він, заручника біля себе маючи, хотів зі мною домовитись…» І тут пані Дивина схопилася за серце і сповзла на підлогу… Лише це мене врятувало, та короткий строк його відпустки…