— Знайдіть інший вихід, — спокійно мовив Повелитель, — подумайте до завтра. Всі вільні, любе паньство. Прошу тільки трохи затриматися пана Ольга Лелега.
Вони залишилися вдвох — правитель і його грізна тінь. Вогнедан підійшов до поставця, дістав пляшку росавського і дві склянки боговладського скла.
— Мій дід Іскра, — мовив, усміхнувшись, — завжди тримав вино у себе в кабінеті… Рік збору винограду для цієї благодатної вологи був роком мого народження.
Ольг мовчки дивився на свого келиха. Вогнедан обережно вийняв корок з уже відкритої пляшки. Густа темна рідина полилася до склянок.
- І за що це ми п’ємо? — поцікавився Князь тіней.
— За ваш князівський титул, стрию, — відповів Вогнедан, — вчора я підписав указ про надання вам прав на Данадільське князівство, яким володіли ваші і мої пращури. Тож за вас, княже Ольже Данадільський…
Ольг торкнувся вустами склянки. Сказав тихо:
— Забезпечуєшся? Знову хочеш все звалити на плечі старого Ольга?
— Я написав заповіт, в якому призначаю вас моїм спадкоємцем, — відповів Вогнедан, — з правом успадкування вашого титулу лише через Мальву Лелег. Один з ваших онуків в разі чого має стати принцом Ельберу. Не Верес… І не Білозір, хоча я його поважаю набагато більше за Вереса.
— Я можу тобі не дозволити зробити це? — спитав Ольг розпачливо.
— Ні, мій князю, — мовив Вогнедан, — не можете.
— Але ж як…, - почав Ольг, — як ти це хочеш зробити?
— В хатинці Ясногора Парда, — сказав правитель, — вірніше — в печері за хатинкою. Ми виїдемо туди таємно — увесь рід… Щоб не було розмов в разі якогось…огріху, що хтось там мене позбувся. Вербена введе нам з Даною оті чортові ліки від дурощів. Перед тим ви мусите нас зв’язати… Про всяк випадок… Я зовсім не бажаю в разі якоїсь невдачі битися з Мечиславом на двобої. Нехай вже краще він мене одразу, щоб я не мучився… Вам доручаю Дану… Якщо нас доведеться…прибрати — Горицвіт влаштує каменепад. Нещасний випадок на прогулянці… Це мають підтвердити моя вдова і Мечислав…
— Ти уже збожеволів, — прошипів Ольг, — ти погубиш мою онуку і Дракона… Вони не виживуть без вас…
— Виживуть, — холодно сказав Вогнедан, — повинні…
Ольг поник головою…
— Там, на верхах, — мовив тихо, — важко дихається, авжеж?
— Чи ви не поруч зі мною, стрию? — прошепотів Вогнедан, — чи ви не посилали на смерть гідних і мужніх? Чи ви не грали в шахи людьми і дивними? Хіба ви дозволяли собі заплакати над фігурами, знятими з дошки?
— Я тільки читав по ним відхідну, — вимовив Ольг, — і вводив до битви нових воїнів…
— Дивіться на мене, як на воєводу з шахів, — сказав Вогнедан, — якщо мене зніме з дошки судьба — прочитайте відхідну. Сам я тоді напевне вже цього не зможу.
Ольг ковтнув вина. Сказав уже спокійно:
— Що ж…До діла, Повелителю… Отже почнемо з початку… Коли?
***
Хатинка пана Ясногора зустріла Дану та Вогнедана щемкою порожнечею….
З перевалу віяв прохолодний вітер. Тихо дзюрчало джерельце біля хатинки.
Вони прибули першими — три подружні пари. Четверо дивних, двоє пардів. Чути було, як Мечислав показує Вишеньці печеру — юна пані Пард не бувала тут жодного разу, хоча Лелече Гніздо було не так уже й далеко звідси. Верен з Горяною статечно прогулювалися берегом врятованої колись Вогнеданом річечки Літави.
— Ти знаєш, — озвалася Дана, — мені їх трохи шкода… Пам’ятаєш, як вони веселилися і качалися у пилюці?
— Вони звикнуть до власного розуму, — всміхнувся Вогнедан, — і ще будуть веселитися, мов діти…
— Онде Горицвіт і близнята, — сказала Дана — тепер лише пан Ольг і Вербена з пані Мальвою….
— Боїшся? — спитав Повелитель.
— А ти?
— Боюся, — признався Вогнедан, — боюся того, що Мечиславу доведеться перерізати мені горло. Він цього не переживе…
— Пан Ольг переживе мою смерть, — хмикнула Дана, — у нього страхітлива сила волі…
Ще за півгодини прибули верхи Ольг та Вербена. За ними так само верхи їхала Мальва. Двійнята вийшли назустріч старшим роду, і Мальва всміхнулася їм смутно і жалісно.
— Сто років не їздила верхи, — сказала, — і не одягала чоловіче вбрання. Я так багато втратила у житті, а тепер маю втратити й вас?
— Ненько, — мовив Вогнедан, допомагаючи їй зійти з коня, — з нами все буде гаразд…
Прибулі швидко занесли до печери якісь сакви, покликали молодих Лелегів, і два подружжя зосталися самотою біля джерельця. Вишенька дивилася перед собою з якимись похмурими гордощами. Мечислав тримався спокійно, але пальці його ледь тремтіли.