Вони не розмовляли. Вогнедан потиху пестив щоку коханої і усміхався ніжно, неначе прощався перед далекою дорогою. Веданг довго дивився Дані в очі, тоді зітхнув і притис її до себе.
— Готово! — гукнула з печери Вербена.
— Даночко, — прошепотів Веданг, — не ставай дуже розумною, а то ще покинеш мене, негарного та дурного…
— Побачимо, — сказала Дана, — подивимось на вашу подальшу поведінку, мій князю…
— Я кохаю вас, Повелителю, — стиха озвалася Вишенька, — в разі вашої загибелі я все зроблю як належить…
— Ти справжня дружина володаря, — мовив Вогнедан з тихою гордістю, — тримайся, дитя моє…
Потім він стис руку Веданга і сказав так, щоб не чули жінки:
— Сподіваюся, що, в разі чого, ти вдариш вірно, друже.
— О, так, милий брате, — мовив Мечислав, — я виконаю обов’язок… Я навіть не кинусь опісля на клинок… Я житиму з цим, бо мій меч потрібен Ельберу… Але як же я хочу, аби цього не сталося.
Потім четверо дивних поволі зайшли до печери. Вербена з Мальвою та близнятами Лелегами дали там деякий лад. Горицвіт щось майстрував над подобою лож із каменю, застелених плащами. Веребена розмістила все так, що двійнята не могли бачити одне одного — поміж їхніми «ложами» був виступ стіни. В цей виступ Цвітик вбив залізні кільця, по одному з кожного боку. І по два кільця з кожного боку каменів, на яких мали лежати двійнята.
— Посередники, — сухо пояснювала Вербена, — мусять стояти збоку, але так, щоб їх не могли бачити піддослідні… Наперед не заходити — небезпечно. Не намагатися зазирнути їм в обличчя… Може статися випадковий викид вогню. Або не випадковий… Пані Дана у нас вміє переноситися, але разом з путами їй не щезнути. Опісля того, як все почнеться, в печері залишуся тільки я, Мечислав та Ольг. Решта сидітиме надворі. Можете помолитися — не завадить.
Вогнедан зняв кунтуша, чоботи… Сів на вкритий плащами камінь.
— Ну, дай Боги, щоб на добро, — сказав, — давай, Цвіте… Я готовий…
Блідий Горицвіт мовчки зв’язав Вогнедану руки хусткою. Тоді — тонким мотузом. Зверху ще обвив ланцюгом.
— Підніми руки, Вогнику, — мовив стиха, — не бійся…
- І хто це сказав, що я боюсь? — хмикнув Вогнедан, чоло якого було вкрите липким потом, — опісля того, як мене в’язали моанці, це розвага, та й годі…
Його тіло поволі обвивав ланцюг. Підняті руки приятеля Горицвіт прикріпив до кільця у стіні. Вогнедан важко дихав. Не від страху перед болем чи смертю — страх у нього був інший: перед путами і безпомічністю. Мечислав присів поруч і втер йому вологе чоло.
— Мій несамовито гордий друже, — вимовив, — цього ти не врахував, авжеж?
— Виходить так, — прошепотів Вогнедан, — говори зі мною… Щоб я чув твій голос… Говори…
— Коли один нерозважний воїн, — сказав Мечислав ласкаво, — зібрався у небезпечний шлях, то залишив вдома і кохану, і приятеля… Взяв лише сестру, котра є такою ж нерозважною. Ви йтимете дорогою мертвих, крізь білий туман, узявшись за руки, а я страждатиму від того, що не зможу страждати разом з вами… Пам’ятаєш моанську Цитадель, мій Вогнедане? Зараз ти прихитрився знову влізти в таке, де тобі дістанеться весь біль тіла, а мені — весь біль душі.
- І що гірше? — ледь всміхнувся Вогнедан.
— Все погано, — буркнув Веданг, — зараз Цвіт отак пеленає бідолашну Дану. Аби то не Цвітик не від цього світу, я б руки йому пообтинав.
— Любий друже, — сказав Вогнедан вже веселіше, — але ж Цвіт не є божевільцем і не накидається на прикутих ланцюгами жінок. До того ж у нього є певна панна Шипшина Трембич, яка сама пообтинає милому руки, якщо він колись насмілиться хоч глянути скоса на якусь іншу красуню, аніж вона сама.
Мечислав спробував усміхнутися. Його нерозважний друг притулився спиною до стіни, подивився на власне тіло, сплутане навіть не мотуззям — ланцюгами і сказав звільна:
— А правда, в що ми влізли? Коли Вербена підбила мене на це, я якось не подумав, що можу стати… небезпечним для рідних.
— О-ай, — тільки й відповів Веданг, — мовчи… Не говори…
— Піди до неї, - прошепотів Вогнедан, — вона боїться… Я відчуваю.
Дракон підвівся і пішов до другого ложа, біля якого Горицвіт якраз закінчив свою роботу. Дана зустріла коханого веселим усміхом, однак погляд її зостався суворим і зосередженим.
— Нещасна полонянка, — мовила вона, — очікує на свого визволителя. Опісля всього ти сам знімеш з мене цю гидоту… Ти так ревнував бідолашного Цвітика, що у мене розболілася голова.