— А, так, — сказав Дракон, — обов’язково…
Вербена, котра вже півгодини длубалася в дивацьких причандаллях, та щось гріла на спиртівочці, мовила різко, що зайві можуть вимітатися. Вишенька підійшла до чоловіка, вклякла поруч і припала вустами до його вуст.
— Якщо я так люблю
Вишневий цвіт, — стиха озвався Вогнедан опісля поцілунку,
Чому ж тоді,
Скажи мені кохана
Тебе раніше я не покохав…
— Я не забуду
Нізащо на світі, - мовила Вишенька,
Як душу всю забарвила любов
В жалобний колір
Тих вишневих квітів….
Вогнедан провів поглядом струнку постать жони, котра поволі віддалилася до виходу з печерки, зітхнув і заплющив очі. Щось мокре й холодне торкнулося його руки і голос відьми мовив:
— Не напружуйся, Вогнедане. Все обійдеться… Я не думаю, щоб ти був слабшим духом за парда Верена…
— Дякую, мила стрийно, — мовив Повелитель ледь ущипливо, — ви чудово вмієте потішати… Не переплутайте лише мене з Вереном, і не введіть мені отого вашого винаходу в кількості, призначеній для нього.
— Жартувати будеш опісля, — прошипіла відьма, перетягуючи йому руку вище ліктя, — готовий? Починаємо… Стисни руку… Пішло…
Вогнедан хотів сказати ще щось єхидненьке, аби заглушити страх, але тут в його голові ніби розірвалася одна з Горицвітових порохових мін, і смолоскипи, якими було освітлено печеру, згасли в його очах.
Отямився він на дні гірської ущелини..
Власне, то була навіть не ущелина — провалля… Скелі тяглися вгору, намагалися зімкнутися над головою…
І десь там, угорі, гостро палав Сіллон…
Чорногорець підвівся на ноги. Він стояв по кісточки в грязюці, і був весь заляпаний багном. Наче впав звідкись і довго лежав у бруді.
Одежа залишилася на ньому. Улюблена чорногорка і сірі штани військового крою… В цьому вбранні він лягав на камінь, аби підставити руку під голку відьми.
От тільки щось зайве з’явилося в зачісці. Оте зайве світилося холодним вогнем і трохи освітлювало довкілля. Вогнедан підняв руку і намацав прохолодні пелюстки квітки… Зоредив…
Попереду теж щось світилося. Підійшовши, Вогнедан побачив сестру. Дана лежала горілиць, вбрана так само, як він. Квітка зоредиву сяяла в її косах.
— Данусю! — покликав її брат, — моя Данусю…
Дана застогнала і спробувала встати. Вогнедан допоміг їй підвестися. Хвилину двійнята дивилися одне на одного у відблисках срібного вогню.
— Минулого разу ми були не тут, — вимовила дівчина, — пам’ятаєш білий туман?
— Там було трохи сумно, але гарно, — сказав Вогнедан, — а тут… Повна відсутність краси і гармонії…
- І що ми маємо робити? — спитала Дана розгублено.
— Не знаю, — відповів їй брат, — напевне — теж іти…
Вони рушили вперед, чвакаючи по грязюці. Напрям взяли на Сіллон, котрий сяяв високо десь попереду.
— Ну й місцина, — шепотіла Дана, — Вогнику, можливо оце і є мейдистське пекло?
— У пеклі, якщо довіряти самій назві, - хмикнув юнак, — має бути жарко. А я замерз…
Попереду невиразно забовваніли якісь постаті. Почувся регіт і моанська лайка.
— Давай назад, — різко мовив Вогнедан, одрухово шукаючи при пасі зброї. Зброї не було… Зате ззаду теж почулися чвакаючі кроки.
— Набік, Дано! — наказав чорногорець. Сестра, однак, стала біля нього спиною до спини.
— Хто тут, — почувся хрипкий від сирості голос, — хлопці, сюди! Тут чужі!
— Чорри, — пробурмотів Вогнедан, вдивляючись у напівтемряву, — і тут знайшли…
З цими словами він крутнувся і зацідив першій постаті, котра виринула з мряки, ногою в підборіддя. Юнак бився розпачливо, знаючи, що не врятується. На нього навалилася ціла купа тіл, але Вогнедан ще продовжував метатися, намагаючись видертися. Зрештою, зрозумів, що марно і затих.
— О, яка в нас здобич — знайомий протяглий голос.
— Я ж уже вбив тебе, — прохрипів Вогнедан, навіть не здивувавшись. Він наче знав, що може зустріти тут щось таке… Наприклад — полковника Кріна Птасіна, колись спаленого на попіл його вогнем.
— Вбив, говориш, джуро? — ошкірився Крін, — зараз побачимо, хто з нас живий, а хто мертвий.
Його потягли ущелиною… Через кілька хвилин камінні стіни наче розсунулися, і відкрилася широка пласка місцина, схожа на майданчик, на якому муштрували джур.
— Ти, повстанська мордо, — сказав Птасін, — нарешті ти втрапив мені до рук. Я не схопив тоді твого батька, тож відіграюся на тобі…
— Ти мрець! — кинув Вогнедан, — що ти зробиш живому?
— Онде мої хлопці вже тешуть палю, — мовив колишній полковник Жердельського полку, — ти думаєш, що ти живий, щеня? Раз ти тут, то вже давно здох і здох собачою смертю. Живі сюди не потрапляють… Давайте сюди стовпа… А я займуся дівкою…