Дану теж тримав цілий гурт вояків в зеленому, і вона дивилася на брата з мовчазним розпачем.
— Ти, гидка почваро, — прошипів Вогнедан з квітанською вимовою, — ти хочеш залякати мене повстанською смертю? Але ж я все одно виберуся звідси у справжній світ… Можеш поцілувати мене в сідницю, заложний мрець — все одно не діждеш, аби у мене повернулося в голові від страху…
— Який же хоробрий, — засміявся Крін, — бачив я свого часу таких… Зараз у тебе хоробрості поменшає… І дівка твоя дізнається, де справжній світ — там, чи тут… О, які груденята… Хлопці, роздягніть їх обох. Молодця на палю, а до дівки я першим. А ви вже за мною по черзі…
Вогнедана звалили в грязюку, зідрали одяг, зашморгнули петлі на ногах. Чорри ще щось прилаштовували в гидкому знарядді. Юнак почув, як закричала Дана… Від огиди. Тоді від болю… А потім закричав він сам, коли біль розірвав його нутрощі…
— Ольже, не хвилюйся, — холодний голос у темряві, що зімкнулася перед очима, — це доволі болісно… Але поки що все йде за моїми розрахунками… Мечиславе, встав йому між зубів держак ложки… Дані я це зроблю сама, бо у тебе руки трусяться, вояка…
Сіллон продовжував палати високо над головою. Вогнедан підвів голову… Тоді сів… Одяг був на ньому. Дана лежала поруч і тихо хлипала.
— Не бійся, — вимовив чорногорець, — я тут… Я з тобою… Тут нікого нема… Тільки ми… Все те — наші страхи, розумієш… Те, чого ми боїмося… Ми навіть собі соромимося зізнатися чого ми боїмося найбільше…
Дана посунулася до брата і поклала голову йому на коліна…
— Якщо це видиво, — прошепотіла, — то занадто справжнє… Не оповідай Мечиславу… Він страждатиме… Я теж розумію, що не було ні чоррів, ні цього поганця, котрий мене… Але і досі відчуваю на собі його лапи…
— Треба встати, — вимовив Вогнедан, — треба йти…
Вони над силу підвелися, і знову почвалали вперед. Зоредиви в їхньому волоссі продовжували світитися примарним холодним світлом.
— Це місце, де страх обростає плоттю, — шепотіла Дана, тримаючи його за руку, — куди ми маємо прийти по цій дорозі?
— Твоя дорога вже закінчилася, милий брате...
Мечислав, зодітий в чорний оксамит. Каптур плаща відкинутий на спину. Рука стискає зброю….
— Ведангу! — скрикнула Дана.
— Не підходь, — попередив брат, — ти ж сама сказала, що видива тут занадто реальні.
— Але ж це мій Меч…
— Ні…
— Ну то що, милий брате? — спитав насмішкувато Мечислав, — ти думав, що втік із Зелібору?
— Налякай мене, — кидає Вогнедан, — спробуй…
Та змикаються стіни, і вже не ущелина довкола, а в’язничний льох… І Мечислав підходить до зв’язаного друга і б’є його в лице.
— Не смій! — кричить Дана з протилежного кута льоху, — не чіпай його!
Веданг обертається до неї, і Дана з жахом бачить замість обличчя свого чоловіка синє розпухле лице повішеника Ратимира.
— Ти — моя дівчина, — хрипить голос мертвого, — я хотів мати тебе за дружину, гостровуха…
— Ти, — мовить Вогнедан, аби відволікти увагу почвари, — здатен тільки плазувати в цій грязюці. Дожився до гидкої смерті… А відродишся ти бездомним псом, навіть безпородним, аби не дуже пишався вухами.
Ніж в руці Ратимира. Отой, особливий...Для здирання шкіри. Біль пронизує тіло з голови до стіп….
Знову змикається тьма… Линуть голоси хтозна звідки.
— Вербено, вони ледве дихають…
— Поки що, Ольже, все гаразд… І не дивися на мене так, наче я тільки що прилетіла на мітлі. Мечислав і то менше хвилюється…
— Мечислав, — третій змучений голос, — вже хвилюватися не в змозі… Панно Вербено, довго ще?
— З півгодини… Цей проміжок часу найважливіший… Він не такий болючий, але…
Мокра ущелина… Порожнеча…
— Ти як? — несміливо запитує Дана. Її брат поволі підводить голову. Вони обидва лежать в рідкому місиві грязюки. Ледве світяться вогники зоредивів.
— Я не боявся його, коли він був живий, — говорить Вогнедан, — тим більше не злякаюся його відлуння. Люба сестричко, ми з тобою блукаємо безоднями духу. Десь тут лігво звіра з безодні, того самого, що іноді зривається з ланцюга і нівечить душу. Я це зрозумів уже давно, але не знаю, куди нам іти далі.
— Напевне таки вперед, — зводиться на ноги Дана, — рушаємо…
Вони йдуть вперед, а попереду розлягається людський галас… Сотні ніг місять багно ущелини…