— Шановний, — тихо питає Вогнедан у тіні, що хлюпає поруч з ними, — куди це вирушив весь цей натовп?
— Зустрічати Великого Імператора, — відповідає голос з мороку, — З нами Його Могутність!
Міська площа розверзається перед очима… Будинків не видно за скупченням люду, але Вогнедан знає, що це площа Геррінд.
- Імператор! Великий Імператор!
З протилежного боку площі поволі рухається пишний оршак.
Імператор на коні, попереду. Натовп розступається перед ним як море в бурю.
— О, ні…, - вихоплюється у Дани, — ні…
А їх уже схопили імператорські охоронці… І вершник в сірому, з золотим шитвом, однострої насмішкувато всміхається з коня до Вогнедана… Ні, це не Його Могутність Корог Реформатор, котрий свого часу запроторив хлопчика Парда до школи чоррів. На коні сидить ельф… Синьоокий красень, коротко підстрижений на військовий лад.
— Зіграй мені на флейті, - говорить, — я наказую тобі, бранцю…
— Бранець, — відповідає Вогнедан, як уже відповідав в котромусь із життів, — не буде розважати переможця. Для цього у вас є блазні і зрадники.
А Імператор з його, Вогнедана, лицем, вже дістає з-за пояса флейту.
— Грай, — говорить, — оту пісню, що ти склав в заїзді на Побережжі… Ту, якої так злякався твій недолугий родич. Грай…
Хтось із варти приймає флейту… Вогнедана відпускають і тикають йому до рук знайомий інструмент, що є родинним скарбом.
— Грай! — наказує звір з безодні з його, Вогнедана, лицем, — і нехай усе горить вогнем!
Поволі підносить до вуст флейту Вогнедан. Тремтить над його лицем вогник зоредиву…
Крик флейти… Так кричить породілля в муках пологів. Болісно і радісно водночас.
Ніколи в житті не грав так юний воїн і більше не заграє…
Сотнями голосів ридає флейта над загиблими, та ридання переходить в переможне «Хай славиться!». І вже не голос флейти летить над площею — пронизливо і страшно реве трембіта, подаючи знак до битви.
«Тихий ранок! Тихий ранок! Ранок смертного бою!»
— Це не та пісня, — мовить звір з безодні, коли Вогнедан віднімає флейту від скривавлених від напруги вуст, — ти хочеш вибратися звідси живим, Князь Вогню?
— Я виберусь, — обіцяє Вогнедан, — а ти втратиш мою подобу і знову опинишся на ланцюгу…
— Подаруй мені квітку, — всміхається другий Вогнедан, — свою і сестри. Інакше ви помрете там, у яві, і вічність блукатимете в цій ущелині, серед власних страхів і змор.
— Подарувати тобі срібний вогонь наших душ? — перепитує Вогнедан, — аби це ти опинився у яві? А не діждеш, сучий сину… Ти — це зло мого серця, тож і маєш сидіти в цьому закапелку, не витикаючись назовні.
— Тобі можна буде тоді не дбати про ту дурість, котра завела тебе сюди, — говорить вершник, — а стати витонченим володарем світу… Сповненим холодного спокою. Віддай мені зоредиви… Заграй ту пісню про вогняну погибель, і ти прокинешся в яві вільним…
— Божевільним, — шепоче поруч Дана.
— Славлю Бога Грому й Блискавиці, - бурмоче Вогнедан ледь чутно, — що стріли на ворогів верже… І вірно стезею вперед веде…
— Сюди немає дороги навіть Богам, — шкіриться його двійник в імператорському однострої, - тут — лише ми з тобою. І твої страхи… Віддай мені квіти — перестанеш боятися. Ти добре володієш собою, але провалля твоєї душі таки заглибоке. Тобі не вибратись…
Двійник торкає коня і рушає вперед. Ось він уже зовсім поруч. Скарлючені пальці тягнуться до квітки у Вогнедановому волоссі. Чорногорець шарпається назад, але ззаду підпирає натовп, а охоронці знову схопили його за руки.
— Виберусь! — кричить він самому собі, - я здолав тебе малим, тим більше здолаю нині. Нас же двоє, а ти один! Поможи мені, Дано!
Квітка в Даниному волоссі спалахує стовпом холодного вогню, розкидаючи світло навсібіч.
І щезає натовп, щезає і площа Геррінд. Навпроти двійнят стоїть заплаканий хлопчик в подертому зеленому однострої.
— Соколе, — хлипає він, — друже Сокіл…
— Вітаю, малий, — мовить Вогнедан, — це ти вигодував звіра з безодні?
— У мене убили друзів, — говорить джура Пард, — мене позбавили дитинства…
— Це наша спільна біда, — ласкаво мовить дорослий, — мені теж прийшлося солоно… Іди до мене, Вогнику… Зніми той клятий одяг… Я люблю тебе…
— Ми любимо тебе, — шепоче Дана.
І хлопчик здирає з себе однострія і втоптує в грязюку. А тоді простягає руки до себе, дорослого. І Вогнеданів зоредив спалахує тим же сяйвом, що й у Дани, і похмура ущелина починає обертатися перед очима.