— Обідати! — гукнув знадвору Ігворр Лелег. Родичі вийшли з хатки і розташувалися довкола покривала з кошичками та плетеними мисочками. Відчуваючи звірячий голод, двійнята наминали і хліб з медом, і мед з сиром і оладки з тим же медом. Вербена дивилася, як вони поглинають солодке з задумливим виглядом. Верен з Горяною, муркочучи, їли сир з величезних мисок і співчутливо позирали на брата з сестрою.
Тепло розлилося по тілу Вогнедана. Йому було солодко і приємно. Навіть невдалий дослід поки що не тривожив його. Завтра будемо думати, що робити далі… Завтра… Сьогодні — відпочинок, оладки з медом, і здоровий сон. Прямо тут, на свіжому повітрі.
— Хтось їде, — озвався Влад, — онде, на дорозі…
З-за повороту гірської дороги показався вершник.
— Це Півонія, — сповістила Дана, — не витримала, приїхала.
Півонії з Кречетом велено було очікувати у Високому Замку. Але жінка, напевне, втомилася перебувати у невідомості і тепер мчала гірською дорогою з відвагою, властивою вершникам-дивним. На луці сідла перед нею сидів маленький Вогнеданів паж.
- І я ще шукаю поміж них божевільних, — пробурмотіла Вербена, — отак мчати «змією»… О, ні!
— Кінь упав! — скрикнула Вишенька, — Вогнедане…
Вогнедан уже біг схилом донизу, сподіваючись лише на те, що вершниця встигла випростати ноги зі стремен і не дуже поранилася. Півонія дійсно зробила це і тепер скулилася біля великого каменю, дивлячись безтямним поглядом на непорушне тіло дитини в синьому кунтушику пажа Чорногорського князя.
Поруч іржав кінь, намагаючись встати. Піднявся, форкнув…Знову заіржав винувато.
Камінець на дорозі… Всього лише камінець…
Вогнедан схопив хлопчика на руки… Кречет важко, зі стогоном дихав. Кров виступила у нього на вустах…
«Не вистачить сили, — розпачливо подумав чорногорець, — певне перебито хребет… Не зможу… Подібне мені не під силу…»
І тут він побачив довкола себе потік світла… Він стояв у ньому… Він міг черпати з нього пригорщами… Не краплинами, як раніше…
Вогнедан обмивав у тому потоці вмираючого хлопчика. Не шкодуючи сили і світла. І пальці його відчували, як зростаються кістки, зливається в одне ціле сітка сигналів розуму, знову утримують кров пошкоджені судини…
— Пане Вогнедане, — озвався стиха Кречет, — де ви взяли таку гарну квітку для зачіски? Вона сяє, наче вогник…
— Це дарунок судьби, сину Сокола, — сказав Вогнедан, притиснувши хлопчика до себе, — ти знаєш, що таке судьба?
— Це щось незмінне, — прожебонів малий Птаха, — а де мама… Ми їхали… Тоді наш коник спіткнувся… Йому мабуть боляче? Де мама?
Півонія, біла, мов стіна хати, підійшла до Вогнедана, сильно накульгуючи.
— Повелителю, — вишептала, — любий родичу… Донька Драконів є вашою вічною боржницею…
— Мамо, ми упали? — зацокотів Кречет, — тобі сильно болить? А конику? Мамо?
— Нічого, — сказала Півонія, — все гаразд і з коником і зі мною… Пане Вогнедане, ви сильніші навіть за сіллонських цілителів…
— Став сильнішим, — пробурмотів чорногорець, — ходімо, люба вуйно, до наших… Там я подивлюся ваші рани. Дуже болить нога?
— Боги, які дурниці, - вимовила жінка, — нога… Я трохи не втратила сина…
Родичі стояли нагорі, біля самого схилу. Вербена, коли Вогнедан з Півонією піднялися нагору, вирікла:
— Невдач у мене не буває. Ти б бачив, мій Вогнедане, яке то було видовище… Від тебе навіть не сяйво линуло, як від сіллонського цілителя — промені світла розходилися навсібіч. А над головою палав срібний вогонь. Не крути головою, у мене є свідки — уся твоя шалена рідня. А де одне вістря Триглаву, там і інші два… Як воно там — на корогві?
— Світи творить, — пискнув Кречет, якого Вогнедан так і тримав в обіймах, — Світло береже, Тьму руйнує…
— Розумник, — схлипнула Півонія, — моє соколятко…
Родинна прогулянка затягнулася до вечора. Ввечері розвели вогнище, вирішивши заночувати у Притулку Самітника. Вогнедан, неймовірно задоволений, грався зі своїм пажем. На радість Кречету він уже підпалив на відстані два смолоскипи. Вогонь тепер не підіймався зі дна безодні, він наче був у піхвах за спиною, немов вогняний меч.
— Але все ж таки, — бурчав Ольг, — все це не вирішує справи з кораблем.
— Пане Ольже, — лащилася до нього Дана, — любий стрию, ви знаєте, як я вас люблю?
— Знаю, мала шпигунко, — розпогодився Ольг, — тобі б усе піддивлятися та підслуховувати.
— Так ось, Вогнедан отримав вповні свій дарунок судьби, але ж щось та мусило дістатися і бідолашній Дані. Я вірю, що якось зладнаю з кораблем.