Господиня Данаділу за переказами була войовничою і безоглядною особою. Це вона запропонувала раді керманичів — дивних укласти союз з кругловухими людьми Ельберу. Це вона не просто умовила — змусила Веданга Сіллура використати проти кочівників хото і зброю корабля, і його власні здібності руйнівника. Це вона використовувала свої здібності нищительки так, що вороги її прозвали Вогняною Ящіркою. Це вона переконала свого родича Ігворра Ллєга у необхідності змінення. Дана уявляла собі Господиню схожою на свою бабусю Денницю і панну Вербену водночас. Обличчя…ну навіть і таке, як у самої Дани, недарма всі говорять, що вона — викапане малювання з пані Денниці. А натура — як у Чорногорської Відьми: різка, владна, трохи жорстока.
Дана, звісно, такою не є… Вона чула якось, як стрий Ольг назвав її «вічним дитям»… Все б, мовляв, їй пустувати та жартувати. Звісно, вона любить повеселитися. Хіба це зле? Якщо вона має танцювати на краю безодні, за мудрим висловом Вербени, то краще робити це весело.
Але нині Дана переконана, що її задум — це не просто танок на краю безодні. Це танок на дротині над прірвою.
На дні безодні Дана вже побувала… Бр-р… Краще не згадувати. А от чи можна згадати те, чого не знала ніколи? Або знала у іншому житті? Бо хто його відає, чому Господиня стала такого важкого норову… Можливо, вдома, на Еллоні вона теж любила сміятися і співати. І танцювати з коханим біля святкового вогнища.
Можливо, Дана Пард зуміє згадати те, що знала Дана Ллон. Можливо вона і була колись Даною Ллон… Вишенька он пам’ятає одне зі своїх минулих втілень — ту саму Дану Лелег.
Дана зупиняється посеред дворику і мрійно мружить очі. За словами тої ж Вишеньки Дана Пард в ті часи була дружиною Воїслава Ведангського. Того, хто зветься нині Мечиславом. От би згадати хоч що небудь з тих часів… Та нині є справи важливіші. Їй потрібно згадати про те, як підійти до корабля. Як не зламати його захист — умовити віддати свої таємниці.
Якщо корабель задавав питання, та ще й жіночим голосом, то може він є розумним, і дівчині буде легше з ним домовитися? Чоловіки… О! Знає Дана тих чоловіків… Все б їм іти пробоєм. Вона й сама часто використовує меча в якості останнього доказу, однак, якщо потрібно когось умовити…
Словом — завдання перше. Потрапити на Сіллон.
Зосереджуватися на стародавніх гравюрах Дана остерігається. Чомусь їй здається, що за їх допомогою можна переміститися не лише у просторі, але й у часі. Цікаво було б, звісно, подивитися Давній Ельбер. Але Дана зовсім не впевнена, що зможе точно переміститися назад та ще й разом з кораблем.
Однак — доля завжди сприяє відважним. Це судьбу не умовити і не умолити. А Дана є таки відважною, і тому вже віднайшла потрібний малюнок для перенесення.
Належав той малюнок князю Непобору. Витончений сіллонець сам подарував його Дані. Можливо — він сам його і намалював, коли відпочивав опісля битви у Збраславі.
Гарний малюночок, зроблений пером і тушшю. Зображує він вид на гавань і місто Блакитної Зірки. Непобора розмістили тоді на квартирі у одного поштивого ратмана з роду Тихорадів, такого собі до знемоги ввічливого чоловіка, чимось схожого на Зорика Лемпарта. Не обличчям, а оцією розбійничою ввічливістю, якою славилися зелемінські опришки. І Дана з Мечиславом навідували там Ллєга, який відновлював сили опісля поранень.
Князь корсарів оповідав їм про свій рідний острів, запрошував навідатись опісля того, як все владнається, а коли Дана похвалила малюночок, котрий стояв у рамці на столику біля ліжка Ллєга, ґречно запропонував його у дарунок «найвідважнішій княгині Ельберу»
Єдина перепона Даниним плянам — не знає вона де знаходиться криївка з кораблем. Не розпитувати ж про це на вулицях сіллонців — ще потрапиш до арешту.
Але й тут доля підкинула їй щасливу нагоду — пані Півонію Птаху, котра вісім літ прожила на Сіллоні.
Пані Півонія поки що в Ігворрі. Бідолашка й досі отямитися не може опісля того страхітливого випадку на гірській дорозі. До карети — і то сісти боїться, все тулить до себе сина. А маленький Птаха рветься до Боговлади, бо сумує за Повелителем.