Отже, хитра Дана, (це пані княгиня Ведангська сама себе так називає, сміючись) навідала родичку в її покоях. Посиділи, погомоніли… Розмова, ясна річ, була за Вогнедана і Дані вже вкотре прийшлося вислухати яким чудовим є її брат. Малий Кречет голосно зітхав і копилив губенята. Дитина хотіла до Боговлади… О, Дана завжди рада посприяти родичам, тим більше — любій вуйні. Як тільки Вогнедан з Мечиславом прибудуть до Боговлади, вона перенесе туди любу Півонію разом з її синочком.
Ясна річ Кречет з вереском почепився на шию дорослій сестричці у перших, Півонія не знала як і дякувати, а Дана тут таки перевела розмову на швидке подолання простору і на сіллонський корабель.
Пані Птаха знала про корабель те, що і всі сіллонці. Знаходився він у велетенській печері, поміж тих скель, котрі охоплювали острів захисним кільцем. Вхід до тієї печери один час охоронявся, але швидше від цікавих, аніж від ворогів. Будь-яка жива істота не могла й кроку ступити далі риски, вибитій у підлозі якоюсь страшною зброєю. Останні роки постійної охорони там не було, і лише денна варта острова час від часу заглядала до печери, перевірити чи нічого не змінилося.
Часом біля риски знаходили обвуглені рештки птахів… Одного разу знайшли тіло людини. На Сіллоні жило багацько кругловухих, але жоден з корсарів — людей нізащо не сунувся б до того схрону. Це міг бути або новачок, або шпигун. За наказом Непобора сповістили, щоб зголосилися родини, в яких хтось зник без вісти не виходячи в море. Але ніхто не прийшов. Невідомого оголосили шпигуном і поховали без почестей.
Однак, подивитись на корабель, не заходячи за риску, ходили всі гостровухі сіллонці. Для дивних це стало ритуалом, що ж до людей — то багато хто з корсарів серйозно вважав, що у печерному храмі Сілллону перебуває Божество Мореплавців на ім’я Леаран, пожертви якому мають право приносити лише срібні. Дійсно, опісля кожної виправи, корсари — дивні навідували печеру, аби помилуватися красенем — кораблем, і до нього ж приходили перед відплиттям. На острові навіть існував славень, присвячений Леарану: «Як легко носив ти наших пращурів через безодні світів, о Леаран, так нехай наші недосконалі кораблики носять нас по морях цього світу.»
Півонія теж навідувала славетну Печеру Леарана разом з сином. Останній раз вони там були перед відплиттям війська Непобора на Побережжя.
— Він дуже гарний, — оповідав нині захоплено Кречет, — з виду — круглий, стоїть на ніжках, як павучок… І весь міниться сріблом. А біля входу вівтарик є, і там завжди квітнуть білі зоредиви у великих вазонах з землею. За квітами дивляться онучки князя Непобора. Їх семеро, і вони гарнесенькі, мов ті самі квіти. Найменшу звати Мевою, я з нею дружив… Хоча вона вже велика дівчинка, їй чотирнадцять…
— П’ятнадцять, — всміхаючись поправила Півонія, — стільки ж було мені, коли я зустріла тебе з Вогнеданом, мила моя пані княгине…
- І вона дозволяла мені поливати оті квіти, — оповідав Кречет, — а я збирав для неї мушлі на морському березі.
— На жаль, — зітхає Дана, — я не маю часу з’їздити на Сіллон. От якби перенестися… Але ж я там нічого не знаю…
— А ви візьміть з собою мене, — тут таки пропонує Кречет, — я вам все і покажу і розкажу.
— Маленький ти ще подорожувати без мами, — говорить тривожно Півонія.
Хитра Дана тут таки пропонує:
— Я можу перенести двох дорослих чоловіків одночасно. Тим більше — жінку з дитям. Пані Півоніє, чи є у вас бажання навідати Сіллон? А звідти ми одразу перенесемось до Боговлади…
— А це безпечно? — обережно питає Півонія, котра, обпікшись на молоці, дує тепер і на воду.
— Збиралися ж ви мандрувати до Боговлади? — всміхається Дана, — ну, то як?.
І Півонія погодилася. Мандрівку призначено на завтра. Ранком вони опиняться на Сіллоні, а там уже навідають печеру Леаран.
Подальші плани Дани вже не є такими чіткими. Найсміливіший з них — перенестися туди, куди не дістає зброя корабля… Між отих його ніжок-опор… Але що робити далі… Не думає ж вона, що Леаран гостинно відчинить двері і скаже: «Заходьте, пані княгине…»
Всі сувої сходяться на тому, що корабель є істотою не живою, але розумною. Тож потрібно якось довести йому свій розум. Але як довести? Стрий Ольг запевняє, що розумна істота має обожнювати усякі там підрахунки, і вміння вираховувати рівняння є найбільшим доказом розуму.