Та Дана вважає, що розум — це перш за все сила духу. Прикладена у вірному напрямку. Розв’язувати рівняння і чорра може… Та ще й як добре може — скільки серед них добрих гармашів. Але розумним Дана б його не назвала, що ні, то ні. І відважними були вояки в зеленому, трохи не рознесли на шаблях її ведангців. Вона сама б загинула, аби не Далебор Воєць. Майстер меча затулив її собою від кулі з вояцького пістоля, а перед смертю, коли вона тримала його за руку, прошепотів ім’я Ружени…
І там і тут — сила духу. Але у випадку з паном Далебором цю силу прикладено якраз вірно…А у випадку з божевільно хоробрими безбатченками, котрі йшли на їхні лави навіть не пригинаючись — не туди пішла ота сила.
І невже ж Леаран буде питати у неї математичні рівняння? Не може ж корабель довіряти всякому поганцю лише через те, що той добре вміє рахувати…
Дана сміється вголос і біжить з дворику до своїх покоїв. Готуватися до виправи.
Зранку Півонія з Кречетом, трохи схвильовані, стояли в тому самому дворику. Дана, зодягнена в своє звичне вояцьке вбрання, обняла їх, зосередилась, уявила чіткі обриси міста Зорі і звично провалилася в ніщо.
Хвала Богам, ніхто не помітив, як вони виникли на дорозі, котра вела до порту. В плані Дани це було ще одне слабке місце — можливість виникнути з повітря просто перед корсарською вартою, котра пильнує побережжя. Якось не хотілося їй навідувати пана Ллєга перед оцією виправою. Опісля… Опісля вона піде до нього сама. Але не зараз, бо боїться себе зрадити якимось необережним словом. Князь Непобор звичайно ж буде проти її наміру…
Хоча намір той зовсім простий… Поговорити з Леараном…
Дана дихає повними грудьми, втягуючи в себе солонувате морське повітря. Вони стоять на крутосхилі, над гаванню, бо малюнок було зроблено так, ніби митець милувався містом саме звідси. Прекрасний Острів Блакитної Зірки… А Кречет вже тягне її за руку — ходімо, мовляв…
І ось вони вже йдуть кружним шляхом, поволі спускаючись донизу. Хлопчина щебече мов пташка, оповідає, що зараз вони вийдуть до заміського маєтку Ллєгів, а тоді вирушать підземним шляхом, котрий якраз і веде до пристановиська Леарану.
Дана у захваті… Шлях обсаджено квітучим бузком… Тут тепло… набагато тепліше, ніж нині в Ігворрі. В Чорногорі — початок зими, ще не холодно, але… А тут бузок цвіте… І малий щебече, що квітне він на острові цілий рік.
З-за повороту виник маєточок Ллєгів — білесенький будиночок з вежичками, котрий наче плив у повітрі. Пройшло кілька чоловіків — срібних з якими-то глеками в руках, ввічливо привіталися. На Сіллоні звикли, що чужих тут не буває. І тому усміхнулися прихильно до двох панянок-дивних, котрі до того ж прогулювалися з чудовою дитиною. А малий Птаха все тягнув матусю й Дану вперед і вперед, аж поки вони не звернули на стежку, котра вела до скель.
Берег моря був зовсім близько. Скелі розрізала вузесенька ущелина, котра переходила в заливчик з білим пісочком на березі. Кречет захоплено пояснював, які тут бувають мушлі. Дана помовчувала — її плян почав їй самій видаватися самогубством.
А попереду не йде — ніби пливе в повітрі срібна ельфійка. В звичному для сіллонок вбрані — особливим чином обгорнутій довкола тіла смузі шовку.
Дана починає розуміти, чому більшість незмінених людей не терплять гостровухих. Поруч з цією дівчиною і вона сама здається собі незграбою. Хоча є чистокровною, принаймні з вигляду. Ні, негоже заздрити. Красивими істотами треба милуватися — і тільки.
Дівчина звертає на ледь помітну стежку у скелях. Кречет уже біжить за нею, голосно гукаючи:
— Мево! Мево!
— Ой, любе пташеня, — зупиняється дівчина, — пані Півоніє? Ви коли повернулися?
— Нещодавно, — туманно говорить Півонія, — дозвольте вам відрекомендувати, люба князівно, пані Дану, княгиню Ведангську!
— Дружина Меча Ельберу? — плавно схиляється в уклоні Мева Ллєг, — князь Непобор багато оповідав і про вас, і про вашого чоловіка… Навесні він збирається повернутися на материк і взяти мене з собою. Знайомство з вами було моєю мрією. Я теж непогано володію мечем…
Дана обдивляється дівчину…Зітхає. Володіння мечем… Чи воно необхідно цій сяючій квітці? Їй, Дані, просто спокійніше зі зброєю, та й часи важкі. Але ж Сіллон завжди вважався безпечним.
— Я привела родичку помилуватися Леараном, — говорить Півонія, і Мева запрошує їх йти за собою.
Вузенька стежечка пірнає в скелястий грот. Тут дійсно без провідника можна заблукати. Онука князя корсарів ледь чутним посвистом кличе до себе дивацьку крилату істоту. Істота схожа на велетенського світляка, та власне і є світляком. Це така ж особливість острова Сіллон, як напіврозумні парди є особливістю Чорногори. В старовинних сувоях написано, що цих створінь дивні привезли з собою з далекого дому між зірками.