— У мене виникли деякі утруднення, — говорить тим часом Мева Півонії, як давній приятельці, - князь Непобор не просто так бере мене з собою. Він знайшов мені нареченого. Кругловухого!
Дана мимоволі зупиняється. Світ перевернувся…Кругловухий наречений для срібної ельфійки.
— Я терпіти не можу високої політики, — скаржиться тим часом Мева, — князь Непобор, як нащадок срібної знаті Квітану, мав би прийняти Квітанське князівство. Але вони з Повелителем порадилися і вирішили зробити Сіллон окремим князівством, а, оскільки у Квітані майже не залишилося дивних, то винагородити князівським титулом одного зі шляхтичів Збраславського поля.
- І хто цей відважний воїн? — зацікавлено питає Півонія.
— Неякий Крук Вигорич, — відповідає Мева.
Дана швидко гортає у пам’яти сторінки Гербовника. Вигоричі — давній шляхетський рід, що мають в гербі похилений явір. Гасло… Добре гасло: «А нас не схилити…» Якраз для сотника «Зарубки», якого моанці прозвали «квітанським упирем». Дівчина багато чула про нього від брата, а нещодавно виявилося, що князь Воїн, батько двійнят, воював пліч опліч з цим гідним чоловіком. Щоправда, пан Вигорич, незважаючи на герб і гасло, є людиною. Таке могло статися, або при дуже віддаленому ступені спокревенства, або при переході герба і гасла до людської гілки роду, що треба було заслужити якимось відважним чином. Дана згадує, як її брат трохи не підписав Чорному Круку смертний вирок за порушення наказу і самовільний початок повстання, згадує спокій і розважливість квітанця, яким могли б позаздрити і дивні, і мимоволі усміхається. «Квітанський упир» їй подобається — ніде правди діти. З нього буде добрий князь для «лісових чортів»
- І ось князь Непобор, — оповідає тим часом Мева насмішкувато, — вирішив влити в жили роду Вигоричів срібну кров, аби поєднати тим самим знову Сіллон та Квітан. Він вирішив, а виконувати це рішення доведеться вашій бідолашній подрузі Меві…
— Стривайте, — втручається Дана, — але ж пан Крук — літнього, для людини, віку… До того ж він одружений…
— Князь Непобор, — отруйна іронія так і струмує з язичка юної сіллонки, — не зупинився б і перед тим, аби зробити вашу співбесідницю другою дружиною вельмишановного пана Крука. Але, на моє щастя, пан Вигорич має спадкоємця…
— Дантур? — запитує Дана непорозуміло, а перед очима раптом стає страшна картина — Крук Вигорич сидить на землі і тримає на колінах порубаного шаблями чоррів сина, прикритого скривавленою корогвою Квітану, — але ж він загинув у битві. Він ніс корогву провінції…
— О, моя мила пані княгине, — зітхає сіллонка, — я не відмовилася б від шлюбу з героєм Збраславського поля… Можливо, мені навіть сподобався б сам пан Вигорич, я чула про нього, що він сповнений якщо не краси і гармонії, то сили духу і страшної відваги… Але ж мені пропонують за нареченого його молодшого і нині єдиного сина. Хлопця звати — уявіть собі — Вовком, і цей лісовий брат є моїм однолітком…
Дана мимоволі пирхає… Дійсно, дивні рано дозрівають розумово, і п’ятнадцятирічній Меві людський хлопчик її літ має здаватися немовлятком у пелюшках.
— Що я маю робити з таким судженим, — виспівує Мева голосом, наче сопілкою, — носити на руках? Тим більше — він людина, а навіть серед змінених трапляються чоловіки, котрі дивляться на жінку, як на власність.
— Такі, на жаль, бувають навіть серед нас, — зітхає Дана, згадуючи Ратимира, — але не журіться, мила панно… Можливо, князь Непобор знайде якийсь інший спосіб сполучити в одне ціле Квітан і Сіллон.
— Сумніваюся, — мовить Мева, — навесні я маю їхати знайомитися зі своїм нареченим… І мій вельможний дід налаштований дуже рішуче. Я, щоправда, сказала: «якщо в цьому вовченяті не буде хоч би відблиску якихось цнот, то я прилюдно відріжу собі волосся і запишуся до команди першого корабля корсарів, котрий трапиться мені на очі опісля приїзду додому.» А от ми і прийшли…
Вхід до печери закривають важкі ковані двері. Мева повертає важіль у стіні, і вони безшумно від’їжджають набік.