Дана не може стримати захопленого вигуку. Печера… Велетенська печера явно штучного походження… Гладесенькі стіни… Гладесенька стеля… По кутках гронами принишкли світляки з далекого світу, котрий звався Еллоном…
І в їхньому примарному світлі спочиває на своїх підпорах Леаран.
Біля дверей в примарному світлі розставлено вазони з зоредивами. Зоредиви якісь інші, не такі, як на поверхні… Відсутність сонця їм зовсім не вадить, вони самі наче світяться примарним сяйвом.
І таким же сяйвом відсвічує корабель…
Дана чітко бачить страшну межу, котра перетинає печеру. Чорна, оплавлена риска… Біля неї кільканадцять темних плям гару.
— Тут загинули наші воїни, — зітхає Мева, — і один із Ллєгів. Квіти — то пам’ять про відважних. Ми не відаємо, чому це прекрасне створіння гнівається на нащадків Дани Ллєг-Ллон. І ми не стали мститися. А квіти горять тут на знак жалоби. Це не прості зоредиви, це інші квіти, схожі на них. Їхнє насіння — звідти, від зорі Сіллон.
Дана дивиться на темні плями на камінній підлозі. Міряє на око відстань… Ця зброя, чим би вона не була, не дістане того, хто сховається поміж отих сріблястих опор. А отже…
Мева з Півонією тим часом жваво обговорюють майбутній шлюб князівни Ллєг. Кречет нюхає квіти і зовсім забув про дорослу сестричку.
Що ж… Час настав… Дана уявляє собі закуток між опорою та стіною…
І розплющує очі… Чудово… Вона є якраз у тому закутку. Опора — ось вона, під рукою. Над головою — сріблясте дно корабля.
— Добридень, — говорить Дана, — ви чуєте мене, Леаране?
Співучий жіночий голос відповідає щось мовою Богорівних… Тоді Дана починає розріжняти чорногорські слова:
— Назвіть, будь ласка, правильне слово… назвіть його значення…Чужий буде знищений… Назвіть правильне слово…
— Моя панно, — відповідає Дана, — я не знаю того слова, але я вам не чужа… Я є нащадком Дани Ллєг і теж звуся Даною. Я прошу вас, щоб ви мене вислухали. Вашим нащадкам потрібна допомога…
Та голос жінки-корабля повторює безнадійно-монотонно:
— Назвіть правильне слово… Назвіть його значення…
— Панно Дано! А я до вас!
Дана з жахом бачить, як до корабля мчить щасливий Кречет, розкинувши рученята.
— Кораблик більше не стріляє! — гукає він, — панно Дано, я теж хочу подивитися…
В розумі Дани — випалений простір перед Леараном. Мить — і вона стоїть перед кораблем, затуляючи собою хлопчика. Безборонна, далеко спереду страшної риски.
— Тікай, Птахо! — кричить вона, та хлопчик лише хапає її за руку. Дана заштовхує його за спину і намагається перенестися… Куди-небудь… Хоча б куди небудь…
Страх паралізував розум… Дівчина поволі відступає до риски, щохвилини очікуючи вогняної смерти. Хоч-би Кречет здогадався втекти…
Крок, ще крок… Чорна пляма на підлозі… Чорний рівчак, пропалений невідомою зброєю… Ще крок…
Все, вони за межами кола. Кречет дивиться здивовано на свою дорослу сестричку. Вона поволі сідає на камінну підлогу, зовсім біла з обличчя. А за нею стоять заціпенілі мама Півонія і подружка Мева.
Потім ніжно смугляве лице мами Півонії стає зеленкувато-сірим, вона хапає своє пташеня, своє сонечко за штанці і відважує вперше в житті по тим штанцям такого ляпаса, що хлопчик навіть заплакати забув від здивування. А Мева тільки руку притиснула до грудей та все шепоче: «О, Леаран… О, Леаран…»
І чого вони всі так перелякалися… Кораблик, виявляється, вміє розмовляти… Поки всі термосили його, Кречета, неначе він був деревцем з солодкими плодами, кораблик промовив ніжним голосом, схожим на голос подружки Меви:
— Йде обробка нових даних… Йде обробка…
Тільки ніхто цього не почув, окрім нього.
***
— Ну, і що тепер накажеш з тобою робити? — втомлено питає Повелитель.
Провинна Дана стоїть перед братом в його боговладському кабінетику, низько схиливши безоглядну голівоньку. Кабінетик є майже порожнім — зникли зі стін портрети та гобелени, майже винесено меблі. Скоро Повелитель і зовсім вибереться із замку до будиночка Ольга Лелега. А замок буде знесено. Силами моанських полонених під охороною вояків Іровита.
Окрім того Повелитель наказав розібрати церкву Старого Міста і перенести її до будь-якого з передмість на вибір панотця. Того самого, який колись виганяв з нього біса. Старенький панотець Гальм не тільки не опирався, а був радий забратися подалі від цього втілення диявола. «Пороховий заряд, говорите?… Я краще помовчу, шановний, а ви читайте Святе Письмо… Там, де ото про останні часи і про звіра Денницю… Можливо, краще нам усім було загинути від рук зелемінських чоррів».