«Ключем»…, - думає провинна Дана, йдучи до свого самотнього покоїку, теж обдертого з гобеленів та прикрас. Самотнього, бо Мечислав помчав до Ведангу. Щось там негаразд коїться в отому його Радині… Якісь заворушення… Бідний Меч… Вона б дуже хотіла бути зараз з ним, поруч. З мечем у руках… Та перенестись до Радину вона не зможе, бо ніколи не бачила цього ведангського містечка — а отже сиди, Дано… Шукай відповідне слово…
Маленький Кречет, якого вона послала за рукописами, які вже непотрібні її брату, обережно просувається у двері, обтяжений сувоями. Він і досі ображено копилить губенята — мама його покарала… Мама сердиться… Мама плаче… За що? Адже нічого не сталося?
Дана голубить хлопчика, і він, задоволений, згортається клубочком в її кріслі. Біля Вогнедана нині чергує інший паж, малий Птаха вільний і хоче посидіти у сестрички.
— А то мама сердиться, — шепоче він, — вони зараз з пані Вишнею п’ють заспокійливі настої…
Правильне слово… які слова є правильними? Слова без помилок? Священні слова? Слова закону-права?
Пливуть перед очима знаки еллонського письма… Пам’ять у Дани покращала від того досліду, а то б їй з цим не зладнати. Сказав би їй хто раніше, що можна за вечір вивчити мову — не повірила б нізащо.
Та слово не віднайшлося… Багато у світі правильних слів… Любов, добро, воля…
— Останнє — найправильніше, — вирішує врешті Дана… Але чи не занадто проста ця відповідь? Невже не міг здогадатися про це княжич Ллєг в ті часи, коли у Ельберу відібрали волю?
Ні, напевне це таки інше слово. Але яке?
За тиждень з Ведангу повернувся Мечислав, злий, мов дідько. В Радині, нині в його Радині і раніше йшла тиха війна поміж чистими мейдистами та їхніми побратимами по вірі — мейдистами- кіленарами, а нині ця постійна сварня перейшла у збройні виступи. Ельберійський куток міста згуртував загін самооборони і вичікував, що ж воно буде далі.
— Я викликав до себе, — оповідав Веданг, — обох панотців: моанського попа та кіленара і попередив — станеться хоч якийсь безлад, повішу обох. Вони мене вже трохи знають, познайомилися, коли я з косінерами Радин приступом брав. А тут, уявіть собі — приїхав до міста князь Ведангський, а на головній площі дві юрми з’ясовують, чия віра краща. Кіленарам до цього часу сутужно приходилося, так вони тепер надолужують прогаяне. А якщо взяти до уваги, що всі вони моозці… Словом, призначив я туди намісника — пана Грозана… Атож, моєму співучому дідусеві він кревний онук… І дав усі повноваження на випадок моєї відсутньости.
Повелитель лише брову звів, почувши про такий жорсткий спосіб лікування від релігійної ворожнечі. Але суперечити не став — нехай Дракон настрахає трохи радинців, може й насправді потихшають. Сам він нині збирався відвідати Квітан та Сіллон. Подивитися на місці врядування пана Вигорича, перш ніж остаточно затвердити його призначення. Ну, а на Сіллоні поговорити з Непобором про Леаран. Можливо, князь корсарів може дати ще якісь відомості про оте правильне слово.
За два тижні до Рівнодення Повелитель виїхав з Боговлади, полишивши спустілий замок рукам руйнівників. Пан Мирослав Іровит, котрий наглядав за роботою полонених солдатиків, говорив насмішкувато, що нині панове моанці мають змогу вповні вдовольнити свої руйнівні інстинкти. Втім, бранці не давали приводу на них скаржитися — працювали на совість, вдячні вже за те, що нелюди не пожерли їх живцем. Щодо ж Повелителя, то за нього поміж «сірими» рекрутами ходили такі чутки, що полонені, коли він йшов повз них разом з Вереном, або проїжджав на Татоші, падали носами в землю і не підводили голови.
Пан Іровит, мстивий, як усі гостровухі, приставив до роботи також взяту у полон ворожу шляхту і тепер єхидно спостерігав, як пан Марон, граф Страгії, з огидою колупається кайлом в землі. Особливо насміхався боговладський начільник залоги над тими панками, у яких було знайдено певні мотузочки… Спонукуючи до роботи ремствуючих моанських дворян, пан Мирослав задоволено потирав свої вушка, котрі завдячували порятунком його власній шаблі, і голосно оповідав своїм воїнам про особливі мотузки для круглих вух шляхетних моанців, які він, нібито, замовив нещодавно. Полонені їжилися, але мовчали. Та й що тут скажеш… Добре, що тільки лякають… поки що.
Квітан зустрів Вогнедана вибухом захвату…
Повелитель їхав у супроводі Мечислава з Даною, Вишеньки та трьох братів Лелегів. Вже біля Крепимирова їх наздогнав князь Данадільський. Чорногорська варта ледве стримувала натовпи, що стояли обабіч шляху. Пан Вигорич, попереджений всюдисущими «лісовими чортами», зустрів правителя біля Жерделю. Його вартою був загін колишніх повстанців, для яких Чорний Крук сам вигадав однострої сталевого кольору з відтінком блакиті і такого ж самого кольору кашкети. Це воїнство вишикувалося у дві лави, звело догори правиці, і в ту ж хвилину зі стін Жерделю ревнули трофейні гаківниці, що колись належали Жердельському полку Чоррін Ідрен.