Вогнедан був трохи вражений галасливими юрбами людей. Як і кожен дивний, він важко переносив присутність великої кількості люду, а також шум і крик. Однак, щира приязнь квітанців повністю перекривала ці незручності. «Гаряча провінція» вітала свого володаря.
А Мечислав пишався в сідлі, насолоджуючись зустріччю… Його пізнавали, вигукували його прізвисько і навіть назву меча… Гарнесенькі кругловухі дівчата підносили йому перші весняні квіти, і Дана того не боронила, бо сама їхала, обтяжена кетягами бузку, котрий цього року дуже рано зацвів, що вважалося добрим знаком. Ох, ці квітанські дівчата… Зі стрічками на головах, або з уквітчаними обручиками, з причепленими до них стрічками… Ведангу вже оповіли, що червона й чорна стрічки означають, що в родині були повстанці, а біла — що хтось з сім’ї загинув за волю, яку символізували стрічки блакитна і золотава… А яке гаптування на сорочках… А разки намиста… А квітчасті хустини квітанських молодиць…
І головне, що весь цей квітник щиро вважав його красенем. Принаймні, Мечислав тільки й чув дорогою хвалу своїй поставі, чорним очам, які, як вигукнула одна молодичка, пронизали їй серце, та військовим подвигам — аякже, Меч Ельберу, він же Головний Хорунжий Збраславського поля…
В самому Жерделі на його Відьмакові вже їхала зграйка малечі, яка допоминалася подивитися меча з трояндою, доторкнутися до пістолів за пасом, або навіть роздивитися ближче вуха. На луці сідла Дани теж сиділо дівчатко, котре з захопленням роздивлялося зблизька славетну ельфійку. Дана роздивлялася галасливу кругловуху малечу і думала про те, що можливо… Сама думка про цю можливість розчулила войовницю, і вона ніжно поцілувала дівча, котре взяла до себе на сідло і навіть дозволила їй доторкнутися до свого гострого вушка — на щастя. І навіть трохи похмура Вишенька аж наче розквітла під сонечком загальної приязні.
Хто ще пишався любов’ю та захопленням квітанців — так це пара пардів. Тілоохоронці Повелителя гордо виступали поруч з конем свого володаря і доволі приязно роздивлялися людність. Верен навіть сказав подумки своїй подрузі, що його думка про людей змінилася на краще.
Для ночівлі знатним гостям відвели колишній будинок пана полковника Отіна. Цей Вогнеданів знайомець загинув у рік, коли мав вийти до відставки. Власне, останнє квітанське повстання і почалося з того, що частина повстанців Вигорича під проводом старого знайомця Ольга Лелега, пана Явора Сомка, оточили військове містечко і запалили його з чотирьох боків. Сталося це якраз опісля військового свята, коли більшість вояків, окрім стійкових, були трохи не боєздатні. Більшість «зелених» загинули в палаючих казармах, а тих, хто зумів вибратися, зустріла сальва з пістолів і шабельки повстанців. Сам «друг Явір», як бо його називали за звичаєм «лісових чортів», увірвався до Жерделю на чолі свого загону і, як єхидно пояснив Вигорич, «вичистив Жердель від погані, незгірше, як вони свого часу «зачищали» нас».
Полковник Вальд Отін наклав головою на порозі власного будинку. Нині це була садиба замісника квітанського воєводи того ж таки пана Явора. Сомко вже обставив дім дубовими меблями місцевої роботи, а на подальше впорядкування махнув рукою — часу не було. Ввечері Повелитель з ріднею попивали свої улюблені трав’яні настої з важких полив’яних кухлів зі знаками коловрату під оповіді «трьох старих вішальників», як висловився пан Ольг Лелег… І Крук, і Явір могли багато чого розповісти, а Ольг ледь усміхався і часом докидав по слову.
Зранку Крук з Явором пообіцяли Повелителю «незлу прогулянку»… Вогнедан зоставив своїх чорногорців у місті, бо знав, куди вони поїдуть. Взяв з собою лише родичів і чотирилапих тілоохоронців.
Дорога лісом була довгою. Зрештою люди і дивні вибралися на невеличку галявину, зарослу травою.
— Отут, — пояснив Вигорич, — і стояла хата лісника Ложки… Це ми так його звали: дід Ложка. Тут загинув Чорний Воїн та його хлопці.
Вогнедан взяв за руку сестру. За двадцять з лишком літ тут не зосталося нічого… Яма, заросла травою… Місце кради їхнього батька.