— Ходімо, Повелителю, — озвався Крук, — тут недалечко…
Самотня сосонка… Надгробний камінь… Квіти…
— «Чорний Воїн та його бойові побратими, — вголос проказав Вогнедан напис, — понад все вони любили свій коханий Край».
Князь Вогню, Визволитель, вогняний дух Ельберу схилив коліно і припав вустами до батькового імені на камені. Поруч вклякла його сестра.
Тиша застигла над галявиною, і в тій тиші вчувалося тріскотіння вогню та вояцька лайка… Вибух… Стовп вогню в блакитне небо… Дракони відлітають вільними…
Вогнедан підвівся. Спитав неголосно:
— Пане Вигоричу, адже ви добре знали батька?
— Знав, — озвався Крук, — він мене з такої прірви витягнув… Я ж опісля того, як побачив, що зробили з моїм родом «яструбки», здичавів… Мене нині моанці «квітанським упирем» називають — вони б мене тоді побачили… Першу мою дружину звали Живицею… Донечку — Бажаною… І трьох синочків я мав, звали їх Ворон, Коршак та Лис… Найменшенького ми Лисеням з дружиною кликали… І ще чекали дитини… Головне, що я тоді навіть в боївці не був, бо тримав потаємну зброярню… Мав вичікувати… Не за мене їх вбито — просто потрапили в «зачистку»… Я повернувся тоді з Вербави — Боговит є родичем моїм, я його часом навідував… А вдома… Вони моїх синочків… На воротях хутора…. Повісили всіх трьох… Жінці живота шаблею… Отак вона лежить — отак ненароджене дитя. А Бажана померла у мене на руках… Вони її… Скільки їх там було — не минув, певне, жоден… А їй було дванадцять літ… Забув я тоді про всі накази, про послух і став сотником «Зарубкою»… Творив таке, що сам себе боявся… Аби я тоді батька вашого не зустрів — спалив би себе люттю і злобою. Одного разу, це вже як об’єдналися ми з його хлопцями, захопили ми кількох воріженьків: чорру і двох моанців. Ну, і почав я їх…обтесувати шабелькою. І як я робив це — так у мене перед очима у багряному світлі то тіла синів у зашморгах, то жінка, то Бажана… Батько ваш наказав мені тоді добити бранців, а я на нього гиркнув спересердя… Та ще й замахнувся тією шабелькою. А Чорний Воїн мене за руку з отією шаблею перехопив і питає, рівно так: «Друже Крук, якби ваших близьких покусав скажений собака, ви б його ненавиділи? Ви б стали з ним таке робити?» А рука у Чорного Воїна залізною була… Трохи я охолов та й говорю: «Собака тварина нерозумна… За що її ненавидіти?» А ельф і говорить: «А з чого ви взяли, що оці пси є розумними істотами? Тільки тому, що вони двоногі? Тільки тому, що вміють розмовляти? Друже Крук, ви маєте навчитися вбивати без зненависті і зайвого кровопролиття, бо ми воюємо не з людьми, і не з тими з них, хто був колись дивним. Ненавидять рівних, друже Крук, невже ви вважаєте оце ось собі рівнею?».
Вогнедан намагався собі уявити це… Лісовий табір… Крук, переповнений зненавистю, зі скривавленою шаблею в руці. Дивний стоїть поруч… Воїн Ведангський, прозваний повстанцями Чорним Воїном… Твердий спокійний голос… Як тоді, у потойбіччі…
- І опісля того, — продовжив Вигорич, — став я думати над його словами… А потім захотів ще поговорити з ним. Ми довго говорили, коли доводилося відсиджуватися у схроні. І я позбувся отієї люті, що душила мене. Ваш батько оповідав, що в кожної розумної істоти є в душі безодня… І горе тому, хто випустить звідти на волю чудовисько… Ви в це вірите, Повелителю?
— Я бачив і безодню, і чудовисько з власним обличчям, — тихо відказав Вогнедан, — добре, що ви послухалися мого батька. Пане Вигоричу, я вдячний за те, що ви привели мене сюди… Але у мене є одне прохання. Чи можна замінити напис на камені?
— Ніяких труднощів, — мовив Крук, — я знаю, хто це різьбив… А що б ви хотіли написати?
Вогнедан позирнув на Мечислава, і той вийняв з внутрішньої кишеньки складений вчетверо аркуш паперу.
— «Князь Воїн Ведангський, — почав читати вголос Крук, — син Воїслава, онук Воїбора, прозваний у Квітані Чорним Воїном. Тополина Змагор, Борут Войко, Грозан Діян, Горяй Вітер, Дубовик Воїмил, Живоїн Воїдан, Іровит Зорян, Лунь Звенигор, Ратом Владан — воїни Ведангу. Понад все вони любили свій коханий Край. Хай славиться Ельбер Прекрасний!»
— Я, — мовив Мечислав, — зібрав вдома імена тих, хто пішов з князем Воїном…
— Атож, — пробурмотів Крук, — пам’ятаю я Тополину… Відважний був хлопчина… І інші теж… Тільки половина з них загинула раніше… Не в цій хатині… Але нехай… Зробимо камінь… А згодом… Знайду різьбяра… Тільки потрібно додати ім’я хазяїна хати. Це був наш чоловік, дві повстанки пройшов, в третій наклав головою. Друже Явір, як звали старого Ложку?