— Ладимир, — озвався Явір, — дідо Ладимир… Його ще звали «повстанським батьком».
— Допишеш, Мечиславе, — стиха озвався Вогнедан, — Ладимир Ложка, воїн Квітану.
Поїздка до лісу остаточно впевнила Повелителя у правильності прийнятого рішення — надати Вигоричу княжий титул. З Жерделю вони вирушили до Дару, багатостраждальної столиці провінції. З Дарійським полком чоррів повстанці зладнали так само, як і з Жердельським, але втрат тут було більше, бо поруч з Даром, в містечку Ладимирі, квартирував Особливий Астеонський полк «сірих» вояків, який князі Астеонські тримали на півдні нібито для навчання, а насправді — для охорони своїх маєтностей.
— Під оцю рахубу, — оповідав Вигорич, коли вони в’їхали на заповнені людьми вулиці Дару, котрі ще носили сліди запеклого бою, — квітанський воєвода, отой Лускін, чкурнув з міста… Не піймали… Шкода… Я, правда, своїм чортам перед виступом цілу промову виголосив. Командирам наказав, якщо знайдеться в загоні мародер, а тим більше — ґвалтівник, стріляти без суду… Все оте оповів, що ваш батько колись мені розказував… Ну, звісно, було всякого… Жінок-утікачок ми не чіпали, так деякі панки перебиралися на баб… А то й зовсім чудні випадки траплялися. Є у мене бойовик один, Стах на ім’я… Він родом з селища Вільне… Оте селище двадцять літ тому старий моанський паскудник Корог подарував пану Клівзіну, офіцеру-відставнику. З усією Стаховою ріднею. Сам цей Клівзін — звір звіром, і жіночка його ще та… принцеса. Страшна, як смертний гріх, і тому ревнувала свого чоловіченька до всіх покоївок. Ну й знущалася з дівчат як собі хтіла — не одну довела до смерти. Так оцей Стах повертається до мене зі своїм загоном і спокійно доповідає: «Друже Крук, я наказав стратити пана Клівзіна з жоною і дітьми. Не від люті — я бо вас уважно слухав, і розсудив, з ельфійською розважливістю, що коли обоє батьків є гієнами, то щенятам нема жодної можливості стати хоч чимось схожими на добрих людей». Я лише головою покивав і думаю сам собі: «Оце вивчив на ельфа…»
— Власне кажучи, — пирхнув Мечислав, — я його не засуджую…
— Війна війною, — мовив Вогнедан, — їх ніхто сюди не кликав… Зрештою, моанці теж видавали укази про загладу роду… Мій прадід Вітан врятувався від смерти лише завдяки своєму шлюбу з принцесою Шанілою.
— А хто з Пардів був у Дубового? — зацікавився Явір, — бо і мій дід загинув там…
— Вітер Пард, — сказав Повелитель, — брат мого прадіда.
— Гарний у нас Повелитель, — мовив пан Сомко задоволено, — в сім’ї самі ворохобники…
Воєводський дім знаходився біля зрешеченої пострілами з гаківниць ратуші. Її тільки-но почали підновлювати. Стіни будинку були геть поколупані кулями. На порозі дому стояла квітанка в квітчастій хустині і гаптованому вбранні. В руках вона тримала округлу паляницю на рушнику.
— О, мила моя ненько Мальво, — гукнув Вогнедан, зістрибуючи з коня, — ви все такі ж невимовно гарні… А ліпеники ще не розучились готувати, ставши жоною воєводи?
— Ви б ще спитали, мій названий сину, чи не розучилась я співати, — низьким голосом відповіла Мальва Вигорич, — зараз і будемо обідати…
— Нене, — сказав Вогнедан, — я тужу разом з вами за відважним Дантуром… Він загинув з корогвою в руці…
Мальва схилила голову, зав’язану хусткою.
— Він був зовсім дитям, — мовила хрипко, — але у нас і менші йшли до боївок… Я не змогла його втримати… Серце мені віщувало, що не повернеться Дантур.
Воєводська їдальня мала такий пошарпаний вигляд, наче всередині вибухнуло ядро нового зразка, винайдене Горицвітом, однак обід змусив Вогнедана згадати ті часи, коли він переховувався у Вигоричів в корчмі «Коловрат». За столом, окрім старших Вигоричів сиділи двоє їхніх дітей — гарненький юнак у вишиванці, та дівчинка-підліток. Повелитель заговорив до них, спитав, чи пам’ятають вони його. Юнак, про якого старший брат говорив колись: «вовченя виросте — стане Вовком», закивав головою. Дівчинка на ім’я Вербиця цікаво роздивлялася близнят Лелегів, котрі сиділи навпроти, і обережно зиркала на Повелителя, котрий говорив, що не забув її.
— А тепер до діла, пане Вигоричу, — сказав Вогнедан поївши, — тут є покоїк, який не дуже постраждав від зброї?
— Ходімо до мого кабінету, — всміхнувся Крук, — оце дожився лісовий чортяка, власного кабінета маю… До того мав лише власного схорона.
Кабінет квітанського воєводи не постраждав. Лише на шафках було пошкоджено дверцята.
— Утік, собачий син, — розважливо пояснив Вигорич, припросивши високого гостя сісти, — ключі ж забрав з собою. Довелося відчиняти без ключів. Багато цікавого знайшов для пана Ольга. Ділове листування… Ще дещо…