— Гаразд, пане Вигоричу, — сказав Вогнедан, — я бачу, що ви не губитеся в жодній ситуації. Це добре, адже я хочу винагородити вас…
— Сальвою з пістолів? — мовив Крук, всміхнувшись під вусом, — ви ж і досі не відмінили мені того вироку. Сказали, що судитимете опісля битви, а вже минуло півроку…
— Та ні, - сказав Повелитель, — сальва буде, але на вашу честь. Ви знаєте, що в Квітані майже немає навіть спокревених…
— Немає, - підтвердив Вигорич, — я, хоч і пишуся шляхтичем, а також маю герб і гасло, однак «трьох відмінностей» у мене нема, вуха круглі, ну й вуса, як у добрих людей…. Перекази родові говорять, що, опісля «битви срібних»… Чули, напевне?
— Так, — озвався Вогнедан, — це коли срібна знать Квітану намагалася зупинити моанців біля Крепимирова і загинула майже вся, на чолі з князем Буревієм Ллєгом… З квітанської шляхти в живих зосталися лише ті, кому князь Буревій звелів відплисти на Сіллон.
— Мене завжди цікавило, — озвався задумливо Крук, — чого вони не зібрали раті? З людей?
— Мабуть сподівалися зладнати самі, - відповів Вогнедан, — ми трохи горді, знаєте…
— Знаю, — зітхнув Вигорич, — про одного гордого дивного оповідають, що він, стоячи біля ганебного стовпа, зміг змусити чорру згадати мову і звичай… Але тоді гордість погубила шляхту Квітану… Родина на прізвище Горко врятувала життя одному зі знатних… Той ельф надалі жив під маною і був одним з ватажків опору. Звався він — Хмара Вигорич… Це — єдиний дивний серед моїх пращурів, і такою є вся нинішня квітанська шляхта. Кругловухі, яким дісталися у спадок герби загиблої знаті. Ви хочете повернути сюди срібних, а мене зробити воєводою при князеві Непобору?
— Ні, пане Крук, — відказав Вогнедан, — срібні звикли до свого острова. Князь Непобор вважає, і я з ним згоден, що Сіллон потрібно зробити окремим князівством. Але Квітану потрібен правитель… Ми з паном Ллєгом вирішили, що немає кращого князя для «лісових чортів», аніж пан воєвода Вигорич. Ось указ про надання вам титулу з правом успадкування його вашим сином Вовком.
Вигорич ледь очманіло позирнув на Повелителя. Поволі прочитав указ… Підвів очі знову.
— Я вже присягнув на вірність вам, — мовив стиха, — там, на Збраславському полі. Тому не буду повторюватись. Хіба я міг думати про таке, коли ми з Мальвою ледве відірвали дивне хлоп’я від тіла воїна-«тіні», закатованого «яструбками»…
— Сокіл Птаха, — сказав Вогнедан, — страждав задля звільнення Ельберу з пут. Будьте гідні його пам’яти…
— Я поможу його вдові урядити перепоховання, — пробурмотів Крук, — вона писала мені про це… Мій Повелителю… Все це так несподівано…
— До речі, - всміхнувся Вогнедан, — князь Непобор має цілий екіпаж юних дів, одна з яких може стати нареченою вашого сина. Я хочу запропонувати княжичу Вовку подорож на Сіллон. Пан Ллєг хоче познайомити з ним свою онучку Меву.
— Срібна кров все одно повертається до Квітану, — пробурмотів Вигорич, — о, хитрий вельможний корсар… Але ж ельфійки зазвичай не одружуються з кругловухими…
— Нині, - сказав Вогнедан, — вельми чудні часи… Може статися всяке.
Пані Мальва сприйняла свого титула як належне.
— А чого ж, — мовила вона протягло, — до ельфів, ясна річ, нам не дотягнутися, але бачила я моанських панів та дженджиків з якими нам, Вигоричам, було б соромно поруч сісти. Це ви, мій названий сину, вирішили мати за неньку не корчмарку, а княгиню?
— Атож, — всміхнувся Вогнедан, — я думав про це вже тоді, коли спостерігав, з якою гідністю ви ходите по «Коловрату».
В супроводі князя Вигорича та нового квітанського воєводи, пана Сомка, Повелитель доїхав до Побережжя, де на нього вже очікував один з сіллонських байдаків. Разом з Вогнеданом і дивними на Сіллон мав плисти юний Вовк Вигорич, трохи зляканий раптовими змінами в своєму житті. Повелитель вирішив не очікувати приїзду Ллєга, а вирішити всі справи просто на Сіллоні.
І от відчалив з переповненої людом пристані Грона кораблик, схожий на малювання Радина Радка. Сіллон, попереду Сілон, любий і незабутній. І князь Непобор Ллєг, що прибув зустрічати правителя просто до порту.
— Для тих,
Хто ще не бачив цього дива, — вимовив він, коли Вогнедан ступив на берег,