Чимось це гірше, а чимось і краще… Тутешній перекинчик помічає більше… І може зробити більше зла… А пан Ногін лише тиняється по замку і околицям і скаржиться сам собі, що він, дворянин і відставний офіцер, змушений марнувати свій вік в цьому проклятому Богом Моахетанзі… Серед дикунів і свиней… Ну, ще чіпляється до дівчат і цупить усе, що погано лежить…
Економку замку звуть Купава Тополина… Це вродлива жона літ двадцяти п’яти… Очі як тернок, брови як шнурок… Як там у відомій пісні співається… І коса до пояса… Русява…
Та вже сім літ як сховано ту косу під білою вдовиною хустиною… І сім літ ніхто не бачив усміху на лиці красуні — економки…
Втім, один чоловік таки бачить той усміх, і частенько… Ні, це не п’яний пан Ногін, котрий саме зараз горлає самотою в своїх покоях «Хай Бог береже Імператора трон».
Назустріч Купаві по двору несеться хлопчик років шести…Смаглявий, з потворним личком… Приплюснутий ніс, тонкі вуста, скошене назад підборіддя… І смаглявість оця не від сонця — від народження…
Пан Ногін, хоч і є добрим приятелем теперішнього князя Ведангського, пана Шрежіна, потиху насміхається над другом і роботодавцем. Як не ховайся — а правда вилізе назовні….
Пан Кеян Шрежін з виду — чистокровний моанець… Навіть очі має світлі, рівно, як і шкіру… Волосся пісочного кольору… З обличчя… ну, не красень, але й негарним не назвеш… Трошки псує новоспеченого князя шрам на обличчі та відсутність одного вуха. Але бойові рани лише прикрашають колишнього офіцера, хіба ні?
А от синочок пана князя — викапаний кедаг. З цього і посміюється потиху пан Ногін, хоч цим намагаючись проявити зневагу до свого хлібодавця. Оскільки мати княжича була ельфійською нелюддю, то кедазька кров в жилах хлопчини може бути лише від батечка.
Кедаги, уродженці страгійських боліт, є одним з найупослідженіших народів Імперії. Скільки переказів про них ходить, скільки примовок… «Тупий, мов кедаг, потворний, мов кедаг…» «Кедаг від дерева до дерева околясом ходить» «Кедаг розумний, кедаг рахувати вміє… три двадцять п’ять дрібними — це три чвертака». І далі, в тому ж густі… А про кедазьких жінок взагалі оповідають такі гидкі побрехеньки, що краще не згадувати…
Але Купаві Тополині байдуже до походження пана Шрежіна… Вона його люто ненавидить зараз, і ненавиділа б і тоді, якби в його жилах текла кров імператорів, а не чорномазого люду зі страгійських боліт.
Нині Купава усміхається хлопчику, котрий з розбігу влетів їй в обійми. Рука жінки лягає на волосся… Чорне, мов крило ворона, м’якеньке, мов шовк… Під тим волоссям — шляхетних обрисів опукле чоло… І чорні видовжені очі дивного… І високі вилиці, що наче потрапили сюди з іншого обличчя…
— Мій Руженичу, — говорить жінка ніжно, — ти знову гасав цілий день без обіду?
— Не хотів сидіти за одним столом з тією п’яною свинею, — відповідає малий княжич і передражнює дуже схоже: «Я м-моанський оф-фіцер і двор-рянин»
Купава всміхається знову знайомим очам — безодням… Десь, в їхній глибині, спочиває багряний вогонь… Напівкровний Дракон теж відповідає щирим усміхом. Вони з вихователькою розуміють одне одного не те що з напівслова — з напівпогляду.
— Ходімо, я тебе нагодую, — пропонує Купава, — тільки їсти доведеться на кухні…
— Ви мені тільки дайте їсти, — сміється хлопчина, — і я уявлю себе в парадній їдальні…
На кухні порається Людмила Дубовичка, куховарка маєтку… При вигляді хлопчика її очі теж веселішають..
— А ось і наш волоцюга… Зголодніли, ваша вельможність?
— Як моанський вояка, — сміється хлопчина, — баєчку знаєте, тітонько Людмило? Залізло таке в хату і каже: «Дай, хазяйко води, бо їсти хочеться так, що переночувати ніде»
Людмила хмикає і ставить на стіл тарілку гарячого супу. Тарілка полив’яна, ложка дерев’яна, але малий княжич їсть, аж за вухами лящить і лише дякує:
— Ой, тітонько Людмило, врятували голодного… Ой, чи їсти, чи співати… Це в сироти якось спитали… А їсти є що? Нема… Ну, то я краще заспіваю…
- І де він оце цього набрався? — питає Людмила здивовано, — хіба що у старого Грозана, що з Воїнова… Це у того на кожне слово по приказці…
— Авжеж, — киває малий, — дідо Грозан стільки всього знає… Я оце у нього і був — він вчив мене рибу ловити. На перемет…
— Дивіться, — попереджає Купава, — дізнається наш д-дворянин, старому буде непереливки.
— Я тільки з вигляду балакучий, — оголошує хлопчина, — а що, пан Шрежін вже і річку привласнив, не тільки маєток?